«17-18-19-20» (новели, образки, візії, ремінісценції)

КРАПЛЯ В ОДНОКІМНАТНІЙ КВАРТИРІ
(Роздуми письменника)

Її кофтина стягувала груди і це виглядало зовсім непривабливо.  Я раптом зрозумів, що в мене у середині щось обірвалося. Я дивився на цей зеленкуватий корсет із шкіри та ребер, і він зовсім не нагадував про минуле, про те, на кого я чекав і кохав. Але ці картинки із сучасного життя ще не встигли заблокувати в моїй пам`яті колишнє уявлення про неї, шалене бажання володіти нею. Вона постійно про щось розповідала, і це не була вода, це було цікавим і важливим. І мені ставало так соромно від того, що я не вмію так розповідати, що мене постійно хвилює нестача інформації. Я був напівмертвим омаром, який так жалюгідно борсається, він ще не помер, але вже й не живий, коли доводилося про щось розповідати, і що найстрашніше  –  у мене не вистачало сили волі опанувати себе і стати таким, як вона. Я письменник, але говорю я про це зовсім тихо, пошепки. Ні, я про це ніколи не говорю, бо я не маю ні найменшої уяви, як люди стають письменниками. Ну добре б, скажімо, я написав роман, або навіть коротеньку повість. Я пив горілку, курив тютюн, ридав, страждав і вміщував у те писання все, кожну секунду мені здавалося, що ось – ще один удар по клавіатурі комп`ютера– і я опинюся на небі. Але що з  того, ну, якщо серйозно, кому це потрібно? Зовсім нещодавно ми розмовляли з нею по телефону, коли я навіть не знав, що вона приїде. Вона розповіла мені про нового письменника, який підкорив своїми книгами країну, його ні з ким не порівнювали, і один професор навіть сказав, що до нього – саме такого, або навіть схожого не було, і мене це так  зачепило.  Я не заздрив, я просто відчув себе ще однією краплею з крану в однокімнатній квартирі, який дуже часто протікає, буває, що немає гарячої води, і тоді доводиться нагрівати воду і переливати її в тазик. На жаль, мені вже нікуди не злитися, здається, я застоявся у цьому іржавому крані.
Якось увечері, будучи напідпитку, я роздобув електронну адресу цього письменника, я б міг назвати його «писака», але на біса, яке я маю на це право, ми приблизно одного віку, але він уже досяг майже апогею, а я лежу у вертикальному положенні, і де? – В ІРЖАВОМУ КРАНІ. Я не читав жодної його книги, знав, звичайно приблизно,про що він пише, на мою радість, це хоча б не були стандартні опуси про розпутне життя, кокаїн і жінок, це справді було чимось особливим. Я написав на електронну пошту: «Ми вже багато чули про Ваші твори. Але скажіть, ось я пишу і бачу в цьому єдину розраду, а чи потрібно це? І як Вам це вдалося?» Після того, як я написав цього листа, хай це буде звучати банально і неестетично, у мене на очах заблищали сльози. Від образи за свою долю, від того, що я не вмію пізнавати нове, бути пробивним, радіти миті. Я не можу вважати себе нещасливим, у мене є все для щасливого життя, але я – половина чогось, можливо, я з дитинства половина її, але вона – це ціла людина, яка не потребує половини, може лише прийняти чиїсь почуття, але ніколи не захоче бути у когось у тіні. 
Настала ніч, і вона напилася. Від неї трохи тхнуло перегаром, ми лягли спати. Вона зняла з себе весь одяг і одягнула мою широку стару футболку, я знову  відчув себе хлопчиком, який хоче хоч трішки кохання. Я просто обійняв її за спину і вдихнув її запах. Якби моя свідомість могла сфотографувати для мене це відчуття і цей запах назавжди, мабуть, зараз я убив би її, мені більше нічого не було потрібно. Лише спогади про її думки, запах, дзвінкий сміх, який всяк час дзвенить у моїх вухах і не дає мені заснути.
Вона швидко заснула, їй так подобалося засинати п`яною, не відчуваючи свого тіла, коли ніби падаєш у якусь глибінь і нічого-нічого не боїшся. А я підвівся, увімкнув настільну лампу, потім увімкнув ноутбук і намагався закінчити те, що розпочав іще два тижні тому. Мені хотілося писати, і думка про це мене тішила, але коли я писав, мені хотілося перетворитися на кавалок вати, який можна зробити маленькою білою кулькою і запхнути туди, де його точно не знайдуть, або вважатимуть марним заняттям його шукати, кожне написане мною слово здавалося мені нерозумним, беззмістовним, награним, поношеним, дитячим. Я уявляв собі, як хтось бере до рук написане мною і починає читати, спочатку йому навіть цікаво, але коли він дістається хоча б середини, на його обличчі з`являється поблажлива і така м`яка посмішка. І він так крізь зуби, але дуже тактовно і мило промовляє: «Ну що ж, набір слів, є, звичайно, за що зачепитися, один, два, три». Так говорю я і так говорять мої друзі, коли знаходять на полицях книжкового магазина якогось нового автора. А все повертається бумерангом.