«Коли сонце доходить до самісінької межі…»

Сергій Татчин

ПОБАЧИМОСЬ

 

коли ми з Іваном довбали землю, щоб похоронити Петра,

я намагався не згадувати, як він помирав,

як скляніли його очі і сіріло лице,

але не міг відігнати це.

лежить тепер – спокійний, готовий до останньої дороги,

зливається з пітьмою і кам’яніє потрохи.

а я замість нього розтягую видих.

і хочеться вити.

Петре, Петре, на кого ж ти лишив нас з Іваном,

без тебе і нас – по половині – не стане.

зі всіх твоїх родичів пам’ятаю тільки сестру.

що я скажу їй при зустрічі – що колись теж помру?

щасливим, немічним, оточеним численними внучатами?

от з чого мені почати?

як розказати про цю прострелену пустоту,

якої не врозуміти тим, хто не тут, –

про випалені поля, чи вицвілі небеса, –

тому ти і визвався на цей вихід сам.

хіба що починати від самісінького кордону,

коли життя вже не здавалося таким безкінечним, бездонним.

чи як ми – утрьох! – проривалися під Савур-могилою,

земля відтепер довіку здаватиметься похилою.

чи все ж – із небес над рештками розвід-взводу,

зі світлячків кулеметної черги, з труби хімзаводу,

за яку місяць-молодик перечепився рогом,

і дійти до останньої для тебе дороги.

той, в кого не боліло від віддачі плече, –

цього не зрозуміє, того це не пече.

а он і місяць відчепився від зраненої труби.

цей човен для тебе, Петре, – тож веслуй на ньому, греби,

на нім переправилося вже безліч гребців!

побачимось при кінці.

 

ТАМ

 

одразу за Вінницею де кінчається всесвіт

почитує Воннеґута Місіму Гессе

сивий чоловік років двадцяти семи

виглядає на сорок очі повні пітьми

живе тихіше води і нижче трави

з півроку як звідти вернувся живим

 

в нього меланхолія майже кожного вечора

передивляється Міядзакі гортає Флетчера

вже тричі брався за Боргеса і двічі за Фаулза

бо у власному кіно ніби довга пауза

а буває що зависає на далекий дим

і постійно хоче вернутись туди

 

де полкові барабани гримлять з валторнами

й закривавлені квіти ростуть на чорному

і музика здіймається до небес де у Господа

по ліву руку – цвинтар і польовий госпіталь

а по праву – живі як цей вінничанин

вже не обивателі ще не прочани

 

і Господь опікується живими й мертвими

опікується катами і їхніми жертвами

опікується гнаними і гонителями

опікується врятованими і спасителями

а ще він переймається оцим чоловіком

із пекельними очима і янгольським ликом

 

що часто навідується до Південного Бугу

говорити з побратимами – земля їм пухом

і ніхто не дивується що цей чоловік

щось шепоче на воду крізь скло повік

де під льодом як серце пульсує ріка

і набивається вітер в пустий рукав

 

Страницы