«Коли сонце доходить до самісінької межі…»

РОДОВЕ

липень – це неочікуваний дощ в неділю,

із самісінького ранку – різкий, холодний, –

як одкровення. це мурахи літер в тілі.

це бабуся – Софія Іванівна, в дівоцтві Голота.

це дідусь – Федір Петрович, – іще молодий, здоровий,

і обоє такі усміхнені й щасливі – наче

не було за життя ані смерті, ні крові.

це дві таблички на цвинтарі – Татчина й Татчин.

це біла хата над ставком, із голубими вікнами,

кілька вуликів, яблуні, і з гектар городу.

це тяглість, до якої звикаю і ніяк не звикну, –

як до роду за моєю спиною і себе серед цього роду.

це домоткані небеса над оцією хатиною,

що тримаються на сливах і на кількох горіхах.

це почуття захищеної всим родом дитини,

що, засинаючи, фантазує під колискову зі стріхи.

це вагомість мовчання у риториці наративу.

це – віднедавна – вагання між прозою й віршем.

а ще – безпричинне очікування дива,

що з пережитими роками лише міцнішає, –

як вітер, що сторчма підіймає комір,

над безоднею ставу – крізь хвилі застуди.

це зблиски вічності – між тим, що зникоме, –

як усвідомлення, що смерті немає й не буде.