«Коли сонце доходить до самісінької межі…»

ПРОЩАННЯ

 

ця осінь поволі збирається йти в негоду, у безвість – додому.

вона не пакує лише самоти посеред оцього Содому.

вона підступає до всіх упритул, вклякає і дивиться в очі.

й нічого не просить за цю самоту, нічого за неї не хоче.

хіба що камлання пташиних ключів у водах правічного Бугу,

і більше нічого… хіба ще вночі – знеболений залишок туги.

вона забирає з собою своє, а нам відмежовує наше.

і це відмежоване – все що в нас є, усе, що із нами назавше.

вона не лишає ні вражень, ні снів – пророчих, іржавих, осінніх,

ні листя, ні вітру, що в нім знавіснів, ні зайвих надій на спасіння.

ні цих перехожих – сторонніх чужих, ні вулиць – холодних ворожих,

ні прози між нами, ні віршів межи поетів, шаманів, ворожок.

вона не лишає рукописів тут, їх палять і гірко від диму.

лишає лише золоту самоту – високу, гірку, нелюдиму.

вона оглядається й дивиться так, неначе уперше і наче

ніяк не повірить, що ця самота так мало у підсумку значить.

вона відпливає, – її корабель відчалює Бугом у присмерк.

вона забирає з собою тебе – навіки – на нині і прісно.

 

КОХАНКА

 

цей вірш починатиметься вітром із-за гір

який довго когось видивляється і злітає донизу

без перебору обійматися – і обійми його тугі

але про нього вже стільки всього написано!

 

що почасти не чіпають ці заримовані слова

як дотики жінки яку давно не любиш

а насправді силаботоніка – це коханка яку ховав

не цілуючи на людях пристрасно в губи

 

так ніби ви не знайомі наче зовсім чужі

а вітер з його обіймами – це ніяка не ревність

наче між вами межа а у ній ножі

ще не закривавлені а тому не кревні

 

а між вами стільки ніжності і стільки тепла

що можуть позаздрити всі на світі закохані

але краще хай думають що вона ще не дала

хай відверто пліткують пересуджують охають

 

і ця ніжність – у всьому – вона розлита довкіл

під шкірою в дотиках у одному із ребер

ніби ви після кохання – ще безсилі глевкі

ще не зовсім тутешні – між землею і небом

 

навіть вітру ніяково торкатися скла

отак стояти і безсоромно дивитися в очі

наче це він кожного вірша молитовно склав

щоб хвалитися перед Господом – Ти чуєш Отче?

 

Ти бачиш цю осінь яка нікуди не хоче йти

із Вінниці переповненої вщерть любов’ю

вслухайся в цю мелодію в цей беззвучний мотив

що правічним веретеном крутиться перед Тобою

 

бо що це – як не кохання якого навзаєм хотів

оця безпредметна молитва – безособова безслізна

ця Україна що на вітрові – як пір’їна у животі

ця силаботоніка – як вища форма націоналізму

 

роздивися Господи що твориться довкруж

зглянься на цю осінь – розгублену простоволосу

і забери її звідси а віршів не руш

бо тільки в них наш порятунок і в них наш осуд

 

СОЛОДКО

 

достигло літо. серпень. всі живі.

пекуче сонце біле і високе.

і кожен день – як яблуко в траві,

в якому хмелю – стільки ж, як і соку.

 

мені без тебе солодко. зима

в небесних жорнах сніг не скоро змеле.

і все, що я ще матиму чи мав,

мене п’янить оцим серпневим хмелем.

 

він молодий і не перебродив.

мене без тебе легко. навіть дуже.

в цих небесах ні вітру, ні води,

ні корабля, що ще шукає сушу.

 

він сів на міль на вінницькій косі.

всі перейшли на берег мілиною

й тепер мовчать, хоч вижили усі.

ніхто не вірить в тебе поза мною.

 

стягають рештки, крутять цигарки,

ладнають одяг, палять, мружать очі.

один годує голуба з руки,

а ще один його впіймати хоче.

 

пекуче сонце стигне по кривій.

ніхто нікому – й віршика не винен.

достигло літо. серпень. всі живі.

усі мовчать і п’ють серпневі вина.