«Ми єдині й неповторні на світі» (Розмова з Павлом Загребельним)

Николай Славинский

Усе життя читав, читав, читав…

– Пам’ятаю, з яким нетерпінням ви чекали рішення про присудження вам всесоюзної державної премії за роман «Розгін». Що це було: прояв типової для митців марнославності чи вболівання за свій престиж, а, таким чином, і престиж рідної літератури?
– Щодо «нетерпінь» – полишмо їх на совісті запитувача, який, виходить, сидів тоді в моїй душі й знав навіть більше за мене, й погляньмо на справи спокійно й розважливо з відстані часу. Коли мій роман «Розгін» претендував на Державну премію СРСР, то це був рівно 26-й рік відтоді, як українській прозі (після Олеся Гончара) таку премію присуджували. То що це було? Дрібне марнолюбство Загребельного чи законна честь української літератури?
– Слава рано чи пізно минає, багатство спливає… Що ж залишається назавжди?
– Для прозаїка: бодай одне добре написане речення або розділ у книжці, як «Брама» чи «Влада» в моїй «Роксолані».
– Велику популярність вам принесли насамперед історичні романи. Кожен із них – то своєрідне дослідження чи й розслідування, розплутування клубків пристрастей, політичних хитросплетінь, простеження шляхів до багатства, слави… Певна річ, усі твори вам дорогі, та праця над яким найбільше закарбувалася в пам’яті й душі?
– Найтяжче було з «Роксоланою», бо довелося входити в ісламський світ, а найбільше душевне піднесення – «Я, Богдан». Борис Олійник у своїй статті (в московській газеті «Советская культура») звинувачував мене: як посмів ототожнитися з Богданом? А я ототожнювався не сам, а з усіма українцями: ось ми, Богдани, ми єдині й неповторні на світі.
– Якби вас, не дай Боже,  висилали  на безлюдний острів за публіцистичну
книжку  «Думки нарозхрист»,  які б ви  свої   твори взяли  в дорогу?

  – Я взяв би з собою не власні книжки,  а свою кохану дружину  Еллу.
 – Укладачі шкільних програм  віддали перевагу повісті   «Дума про невмирущого» й залишили поза увагою, скажімо, історичні романи.  Якби ваша воля, то який   твір ви  запропонували б учням  бодай переглянути?
  – Включати  в шкільні програми твори тих чи інших  письменників – це вбивати їх так само, як Дантес  – Пушкіна. В українській школі обов’язково вивчати тільки Шевченка. Всіх інших – альтернативно.
– Розповідають легенди про вашу каторжну, мало не цілодобову працю над рукописами. Чи не епопея «Війна і мир» Толстого лежала на столі, коли ви писали свій наосяжніший роман «Диво»?
–  Працював роками й десятиліттями. Усе це, як  зазначав Гоголь,– «невидимые миру слезы». Ні на які епопеї я не рівнявся. Просто читав, читав, тепер уже здається,  що все життя робив одне й те саме –  читав.
  – Ще й сьогодні переповідають міф про те, що мало не всі, хто працював разом із вами в Ірпінському будинку творчості, вдруковували у ваші рукописи якийсь власний абзац. Це  священнодійство відбувалося тоді, коли ви полишали кабінет і йшли обідати.  Ви, повернувшись, сприймали  ті  вставки як свої й нічтоже сумяшеся  продовжували працювати далі.  Так це чи не так?
 – Автори згаданої версії просто не знають, як пишеться проза. Полишмо профанів у їхньому  вічному незнанні. 
 – У ваших романах   «Шепіт»,  «Добрий диявол», у всіх історичних творах  багато  пригодницьких елементів, карколомних  сюжетних поворотів.  Звідки все це,  адже, наскільки мені відомо,  ви – не авантюрист, ковбой чи мандрівник?
 – Усе дуже просто:  ви берете  звичайну людину й  посуваєте її поперед себе крізь триста-чотириста сторінок тексту. Нічого цікавішого за людину на світі не було, немає й ніколи не буде.  Навіть за наявності  Інтернету. 
  – Чому ви, письменник високого польоту,  опустилися в романі «Левине серце» до висміювання літературних нездар?   Не витримали натиску пігмеїв і бодай у такий спосіб вирішили дати їм відсіч?
  – «Левине серце» –  не про літературних нездар.  Хто захоче – побачить там більше.
  – Відомо, що свого часу цензура нівечила  навіть ваші твори – твори  авторитетного  письменника  й  громадського діяча.  Який рукопис  наглядачі за літературою найбільше  «порізали»?
  – Усі наші книжки  перекалічені.  Скажімо, з тих розділів, які  редактор журналу  «Вітчизна» вилучив із роману «Я, Богдан»,  згодом я скомпонував цілий блок у романі  «Тисячолітній Миколай».
 – Останнім  часом ваші твори   нерідко  видаються   в перекладах  на російську мову.  Чи втручаються в них новітні тлумачі?
  – На жаль, за роки нашої незалежності мої (та хіба тільки мої!) книжки частіше видаються не в Україні, а в  Росії.  Але це давні переклади,  і все збережено, як було.

Страницы