«Ми єдині й неповторні на світі» (Розмова з Павлом Загребельним)

 – Свого часу ви,  очолюючи  Спілку письменників України,  допомогли багатьом літераторам  різних поколінь. Чи озиваються вони до вас сьогодні, коли ви давно не при владі?
 – Хай ті,  кого я підняв,  підтримав, захистив, скажуть про це самі,  коли їм  вистачить благородства. Я ж мовчу.
  – Ви – людина запальна, вибухова, непогамовна. Саме за це, загалом визнаючи ваш  безсумнівний талант,  багато колег вас не любили, розпускали про вас плітки. Чи хтось із недоброзичливців покаявся,  бодай заочно вибачився?
  –  Каятися можна лише перед Богом,  а я не  Бог.
  – Ви не підраховували, скільки разів свого часу відомий прозаїк Загребельний програвав у карти видатному поетові Андрію Малишку? А як нині проводить вільний час патріарх української літератури?
– Малишко – яскравий персонаж книжки Йогана Гейзинги «Homo Ludens». Власне, й усі ми тільки гравці з долею на цьому світі. Я теж був азартний гравець і в шахи,  в карти, і в усе, в що гралося, а тепер – тільки читання. Бо книжки для мене – як їжа. Хоча для багатьох людей (може, для бізнесменів також) надмірне читання – це тільки намножування сумнівів і страждань.
– Кому з особисто знайомих письменників ви хоч один раз позаздрили – бодай не чорною, а білою заздрістю?
– Може, найбільше моє щастя в тому, що я ніколи не знав найпринизливішого людського почуття – заздрості. Як і моя дружина Елла. Це дає не тільки щастя, а й свободу.
–  Ви якось обмовилися,  що нині, практично не маючи змоги видавати книжки,  не бажаєте писати  для шухляди.  Та  все ж таки з’являються друком і перевидання, і нові твори.  А коли настане час для мемуарів?
 – Мемуари пишуть або авантюристи, або самозакохані люди. Я не належу  ні  до тих, ні до інших.  Коли  й зможу щось написати,  то це буде  оповідь про одинадцять віків нашої історії від імені різних людей –  учасників тих каламутних подій.
 – Чи зачіпають  вони, вже нинішні,   душу патріарха української літератури, який усамітнився  в прикиївській  Конча-Озерній?
 – Усі  ракети  били   та й  б’ють   мені в серце. Чи то  американські – в Ірак, чи натовські – в Югославію,  чи російські – в Чечню,– всі  вони – тільки в моє серце. Як воно витримує?  А як витримуємо ми всі?
  –  Ви завжди  діяли незалежно,  розкуто, вільно.  Як сьогодні ведеться  вам,    Павле Архиповичу?
  – Людина  живе в системі координат, визначеній  їй владою,  так само, як земна куля обертається,  обплутана  паралелями й меридіанами.  Навіть Гагарін, «вистрибнувши»  в космос,  знову повернувся  в «первісний  стан», тобто  в комуністичне рабство. Загалом же кажучи,  я не бачу  для людини з вулиці  якогось вибору між усіма  отими споконвічними  рабствами:  дикунсько-
первісним,  рабовласницьким,  капіталістичним, комуністичним,  глобалістичним чи ще як там воно сьогодні називається… Це  не песимізм, а реальне життя. Завжди й вічно виграє тільки те, що зветься «зеро», тобто нуль.  Ми всі –  нулі перед вічністю. З  таким висновком  раніше чи пізніше доводиться погоджуватися.
 – Щось у нашій розмові  прохопилися  сумні нотки…  Добре, що  ваша дружина не чує такого.   До речі,  вона присвятила вам   життя,  а ви  коханій жінці – лише один твір. Якщо ж серйозно, то хто й що для вас найчарівніша в світі  пані Елла?
  – Все.
  – Здавна знаю:   ви  любите дружину,  та чи маєте відвагу зізнатися,  що не раз  милувалися хрещатицькими красунями?
   – Homo sum et  nihil   humani  a me  alienum   puto.
   – На    шумерській глиняній табличці  закарбовано:  «Настали  погані часи: кожен хоче написати книжку».  Здається, це голос нашого сьогодення. Невже гонитва за примарною славою вічна?
– Слава – це прекрасно. А гонитва за славою – це принизливо й ганебно.
– Кого ви з українських письменників,  звичайно, крім себе, висунули б на здобуття Нобелівської премії?
– Євгена Пашковського. Зверніть увагу на цього письменника.
– Ви раніше вміли й любили бодай на короткий час утекти від суєти до самого себе. Нині суєта суєт сама оминає вас. Чи не витають над вами злі духи як минувшини, так і сьогодення?
–Чомусь мені здавалося, що злі духи шугають десь поза Україною. Над нами – тільки добрі. Навіть тоді, коли ми гинули й загибали. Бо воскресали й жили далі. І немає кращої землі, ніж наша земля.
– І останнє, традиційне запитання. Над чим працюєте нині?
–  Над собою: читаю й читаю. Маю таку розкіш.

 2000 р.