«Омріяне вино на денці літер», рецензія на роман Наталії Бельченко, «Знаки і знади»

Зорями у видноколі.

…

Щоби благенькі коти і хати

В полі, якого ти перекоти,

З вирію вийшли до раю.

(«Сорок…»)

Але ж ця книжка написана не дитиною чи підлітком, для якого гра словом — усього лише гра, а дорослою мудрою і мужньою жінкою, що знає ціну коханню, втратам і смерті. І тому її сподівання — саме на силу любові, на перемогу людяності:

Десь кров тече від злаку і до знаку…

…

Зупинить кров один цілунок в губи,

На другому закінчиться війна.

(«Десь кров тече…»)

Мало хто з поетів так проникливо і влучно сказав про Софію Київську, як це пощастило зробити Наталці:

Де Мудрість — одна з хромосом

Мовлям народитись одразу.

(«Софія Київська»)

Яке слово знайшла поетка — «мовля»!  Бо мудрість і мова — як два крила могутнього птаха, що розпростер крила в небі над Софією.

Узагалі, точність нібито вигаданих, а радше нововіднайдених слів уражає. От іще один приклад: «ранній вересаветград» (вірш «Кропивницький»). Тут одразу і ранній вересень, і Вересай, і той давній (ранній) Єлисавет, який відлунює на хідниках неодноразово перейменованого міста.

Так само вражає і точність образів: «глибиною вподобані свідки» (вірш «Ворожити на травах…»); «в пір’їнці захований птах» (вірш «Чернівці»); «я кирилиця між рун» (вірш «Дуб Хитрун»)...

І ще про одне хотілося б згадати — про акросонети. Їх у книжці, хоч означений лише один, суттєво більше. І в цьому теж неабияка майстерність, свого роду фішка поетки.

З річками й струмками, взагалі з водними джерелами, з їхнім плином в авторки цієї книжки — давні особисті стосунки. Мабуть, коли неньки не було вдома, колисала-таки Наталку русалка. Як то кажуть, «не розлий вода», і свідчення тому — вірші:

Де все навкруги водокрутом

Затягує в прірву Дніпра

…

Ти, Либідь, розріджена криця

…

Сама собі скарб і скарбниця,

Сама собі втеча і дім.

(«Либідь»)

Не настирливо, а якось ніби крадькома Наталя чи перегукується, чи навіть наважується посперечатися з самою Ліною Костенко:

Подібне щось до невситимих злив,

До річки, що змиває Геракліта.

…

Чужинцю, там, де серце шкереберть,

Його заскочити не встигне смерть,

Лиш натренована травнева злива.

(«Напівпритомним ротом розчинити…»)

То що, маємо і приймаємо нову принцесу української поезії?