«Полювання на тура»

     Він ступив до світлиці і закляк  при порозі, милуючись своїми скарбами. Увесь діл, стіни, ба навіть стеля  тут були обвішані звірячими шкурами, хвостами та головами, що вишкірялися звідусіль, ніби вітаючи свого пана. Ще недавно усе це багатство бігало, скакало, метушилося лісовими нетрями, а тепер ось воно належить йому, Звіролову, і тільки він пестить ці лискучі хутра, стискає міцними пальцями тверді, здавалося б неприборкані, роги та ікла. І це не якась там дурна забава чи примха пихатого боярина. Овва! Усякі там князьки, бояри та вояки, куди вам до Звіролова! Жоден з вас не здатен перестрілити і випередити цього вправного мисливця. Не дарма ж сам Князь Київський гукає його на полювання, знає-бо: звірина, упольована майстром, і смакує ліпше. Та й хто, як не Звіролов, оббілує здобич так, що й оком зморгнути не встигнеш, і кине до ніг князеві запашне хутро без жодного ганжу? 

- Оце так майстер! – всміхається князь.

-  Оце так! – прицмокують бояри.

      А що кудлатий Звіролов? Мовчки стрілить чорним дикунським оком: мовляв, чого там, він ще й не на таке здатен!

      Відколи пам’ятав себе, тримав у руках тугого лука. Він зріс у лісовій хащі, дихав нею, не уявляв жодного дня без болотистих ковбань та зеленого стоголосого роздолля. Пращури Звіролова споконвіку славилися мистецтвом полювання. Батько власноруч навчав його гострити списа та майструвати міцні стріли. Завдяки йому син з самого малку мав тверду руку та метке око і міг стрілити птаха на льоту. Полювання було його розрадою, його життям. Та була у мисливця ще одна пристрасть – влада. Ще хлопцем смаглявий жилавий Звіролов збагнув: останнє слово завжди за тим, хто тримає у руці спис. Відтак спис, лук та стріли стали його найвірнішими друзями, а ліс – володінням. Нікого не допускав він до свого царства. Відганяв кожного, хто бажав полювати у густих лісах понад Прип’ятю. І лише київський князь зміг приборкати цього дикуна, назвавши його Лісовим Царем, та сипнувши золота. Звіролов не довіряв нічому, окрім заліза та лісу, але він знав, що серед людей володарює той, хто має більше золота, тому й пристав на умовляння князя. Відтак князь зачастив до надприп’ятських  лісів, а Звіролов став ще пихатішим та дикішим. Домовилися також, що, окрім супроводу на полюваннях, Лісовий Цар постачатиме до Києва хутра і деревину, за що князь щедро віддячить йому. Волелюбний і дикий Звіролов багатшав, не помічаючи, як дедалі більше ворохобиться ліс, зачувши його кроки...

      Ступнувши кілька кроків уперед, чоловік присів і занурив цупкі пальці у густе вовче хутро. М’яке, аж оксамитове! Звіролов повернув здобич до світла. Блискуче хутро переливалося на сонці сіро-рудими кольорами. Оце так! Як же він, Звіролов, не збагнув одразу, що то був за вовк? Мисливець примружився. Він ще й досі пам’ятав, як на галявину просто із зеленої хащі вискочив велитеньський розлючений звір. Дебелий, настовбурчений, вовк загарчав на  Звіролова, не приховуючи люті. Мимоволі той замилувався потужною вовчою дикістю, звірячими жовтими очима, густим чорно-сірим хутром з рудими відблисками, під яким потужно випиналися м’язи.      Припавши до землі, звір збирався стрибнути на мисливця. І лише на мить метка стріла випередила його. Поточившись від смертельного пострілу, вовк упав на бік і застогнав. Обачний Звіролов вистрілив ще раз. Лише переконавшись, що звір вже не ворушиться, мисливець схилився над здобиччю...

      А зрештою, хіба він міг знати, що станеться саме так? Власне, у чому він винен? Звіролов сердито жбурнув додолу розкішне хутро. Йому знову пригадалися велетенські жовті очі, сповнені люті і болю. «Навіщо ти убив мого сина, чоловіче?». Знову мороз сипнув поза шкурою, і мисливець мимохіть відступив від зловісного хутра. Хіба ж він хотів його вбивати? Якби вовк сам не вишкірився на нього, хіба він підняв би руку на вовкулаку? Звіролов сказав про це лісовику, але той не повірив. Горбатий зарослий лісовик стояв на порозі людської хати, безсило стискаючи важкі темно-брунатні п’ястуки.                                                                      

- Хіба ж я бодай коли убивав твоїх дітей? – гудів він вороже.

      Звіролов притулився до стіни, поклавши руку на вірного списа. Вищий на цілу голову від лісового гостя, він дивився на прибульця здивовано, але без остраху:

- Даруй, лісовику. Але інакше вовкулака загриз би мене, - сказав він нарешті глухо.

- А хіба ти не заслужив на це?- дихнув мохом нежданий гість. – Звіролове, ти привів до нашого лісу чужинців і смерть. З давніх-давен твій рід оберігав  ці ліси, а ти віддав їх на поталу князеві, продався йому за жменю золота.

- Не смій, лісовику! - стис свого списа мисливець. - Ще раз кажу, я не збирався вбивати твого сина. Наш рід і надалі оберігатиме ліси від зайд. А щодо золота, то це не твоя справа. Ти все одно нічого не тямиш у цьому.

      Лісовик ще більше потемнішав:

- Може й не тямлю, - проскрипів він. – Та лісові не потрібен такий хранитель, як ти! Стережися, Звіролове! Я тебе попередив.

      Гість круто повернувся і за мить зник у густих чагарниках.          

      Старезний ліс сміявся зеленим сміхом, озиваючись у молодому тілі хмільною дикістю. Дерева довкола пританцьовували, привітно хитаючи лапатими кронами, дихаючи в обличчя диким ароматом. Високі трави лагідно лащилися до босих ніг. Невидима стежка зміїлася аж до води, теплої, пахучої, загуслої, наче дикий мед. Заграва чимдуж мчала до річки, збиваючи сонну каламутну воду яскравими бризками сміху. Мить – і вона вже посеред зеленавої Прип’яті, пірнає аж до мулистого дна, розлякуючи в’юнких блискучих риб, що причаїлися там. Дівчина і сама схожа на велику сріблясту рибину: прудка, вертлява, невловима. Здавалося, ось-ось схопиш, ба ні, вона знову вислизала з пальців, жбурляючи в лице фонтани теплої води. Перелесник аж мружився, мимоволі відводячи очі і від ріки, і від дівчини. Йому так кортіло опинитися там, побіля молодого засмаглого тіла, ловити його у зеленаво-сріблястій воді, відчуваючи під пальцями живе дике тепло. Вже вкотре потайки приходив він на берег Прип’яті подивитися, як купалася Заграва, дочка пихатого Звіролова. Перелесник жадібно вивчав манливе дівоче тіло: стрункі, як у сарни, засмаглі ніжки, витончені руки, ніби вирізані з якоїсь міцної кістки вправним майстром, особливо ж округлі плечі та перса, що ховалися за плетивом важкого чорного волосся. Його метке око підмічало усе, що могло б потішити чоловіка. Одного лишень? Як не силувався, не міг побачити закоханий перелесник – Загравиних очей. Він усе намагався їх розгледіти, бодай уявити, умліваючи від палкого бажання і свого страху: а що коли, побачивши ті очі одного разу, вже не забуде їх довіку?                                                       

- Ласа рибинка, чи не так? – гаряче дихнуло йому у вухо.

      Волохата рука міцно лягла на плече.

- То ти, чугайстре? – не обертаючись, спитав перелесник.

-  Егеж. А хто ж? – хихикнув чугайстер. – Кажу, добра у тебе, друже, рибалка, га?

      Той мовчки кивнув, не відводячи очей від дівчини, що саме вибралася на берег, якраз недалечко від їхніх кушерів.  

- Ой же ловка рибинка! Мабуть, смачніша за прісних лісових мавок, - муркотів  своєї товариш. - Але не квапився б ти ласувати цією рибкою. 

- Чого б це? – повів  крутим плечем перелесник.

- От і я ніяк не второпаю: навіщо перелесникові та здалася дочка Звіролова? 

      Перелесник роздратовано війнув огнистою гривою:

- А тобі яке діло!

     - Та хіба мені що? – крутнув головою могутній волохань. – Тільки от чув я, що батько твій лісовик затявся помститися Звіролову за твого брата…

- Ну то де ж ти? Чого не виходиш? – озвалася дівчина, знову почувши неясні порухи за зеленою стіною лісу.

      Спритно струсивши останні сріблясті краплини у траву, Заграва пірнула у білу полотняну сорочку, що вигідно охопила її гнучкий стан.

- Ага, то ти вирішила грати зі мною у схованки? Ну гаразд!

      Одним скоком Заграва опинилася біля прибережних кушерів і рвучко розсунула їх. Перелесник навіть не встиг (а може, і не схотів) сховатися. Високий і міцний стояв він серед молодих кушерів, дивлячись просто в очі сміливій дівчині. Так ось які вони! Глибокі чорні, як дві маслянисті лісові ковбані. Варто звірові утрапити до таких ковбань, назад уже не буде вороття – засмокче його масляниста каламуть навічно.

- Ти  хто? – спитала з тихою ворожістю донька Звіролова.

      Він мовчав, не маючи змоги відірвати погляду від небезпечних очей. Його вогниста грива стала тьмяно-золотою, а зеленаві, як Прип’ять, зіниці пойнялися вологою млостю.  

      - Ти боїшся мене? – здивувалася Заграва. – Чого ти мовчиш? А, то ти підглядаєш за мною! – здогадалася і розізлилась водночас.

      Міцна смаглява рука дзвінко ляснула розгубленого перелесника по щоці.

      - Завіщо? – спитав він, не відступаючи.

      -  Аби знав, як підглядати!

      -  Та чи ж я винен, що ти така вродлива?

      Заграва здивовано поглянула йому у вічі. Зеленаві, із сріблястими прожилками, вони голубили її, млосним теплом розливалися тілом, як запашна прип’ятська вода. Дівчині раптом схотілося пірнути у них, торкнутися каламутного дна незнайомої парубочої душі.

      -  Як тебе звати? – спитала, як уві сні.

      -  Ярош, - навмання назвав перше людське ім’я, що спало на думку.

      -  А я Заграва, - посміхнулася вона.