«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

    Моєї відсутності, окрім Юльки, ніхто не помітив. Спочатку я розгубилась і не знала, що їй відповісти,  та раптом так і випалила: «Підчепила клієнта». Звичайно ж, вона сприйняла це як дотеп.

— Не втікай, —  Юлька ніжно взяла мене за руку. — Через годинку, а то й раніше, покинемо це пристанище. Вже всі перепилися, обкурились, перезнайомились. Кому ми тут потрібні?

— А твій хакер?

— Перебрав, бідолашний. Обригав весь клозет, почав бешкетувати, бити посуд, белькотати якісь нісенітниці. Хіба ти не бачила? Тепер він під домашнім арештом. Це не так жахливо. У всьому винна підсвідомість, оскільки він працює до нестями, а коли йому забажається відтягнутись — нічого не виходить. Перевантаження.

— Зрозуміло. І скільки ж це коштує?

— Ти маєш на увазі розбитий посуд? Та це ж дрібнички!

— Такі зусилля, Юлечко...

В цю мить Юлька мала вигляд (принаймні мені так здавалось) такого собі порожнього, безмозгого додатку в житті хакера. Її цікавить лише тільки посуд та гроші, а про існування правил гри цілого світу, де багатьом доводиться жити з систематичними перевантаженнями, вона й не підозрює.

— Точно сказати не можу, але ж ти знаєш моє ставлення до грошей: я не вмію їх ні заробляти, ні витрачати. Для мене це комічні цифри, для нього ж — жалюгідні шабашки. Так і живемо. Я — в космосі, він — в шабашках.

— Гаразд, космонавте, рушаймо, куди там пропонувала.

— В резиденцію, тобто туди, де працює мій хакер. Річ у тім, що в тій квартирі, де ми сьогодні зустрілися, спить п’яний Джага. Я не хочу, щоб він нам, а ми йому заважали.

   Щось вона мені не подобається. Одним словом — філологиня. Майбутня пані «навчичелка», як говорять поляки. Це єдине слово з польської я запам’ятала зовсім випадково, коли довелось мати стосунки з якимось поляком. Він влаштовував власний бізнес в Харкові. Бідолашний весь час жалівся на життя, зіткане з одноманітних буднів та вихідних, фригідну дружину «пані навчичелку» й легковажну доньку, котра ні уві що не ставила батьків. Сам він був, якщо вірити, першокласним конструктором літальних апаратів. «Ну ось і домайструвався, — перервала його монолог, заливаючись сміхом, — і сам пролетів, як фанера над Парижем». У відповідь, нічого не розуміючи, він довго кліпав очима, аж доки я пояснила, що таке фанера і чому вона літає над Парижем.

   Юля по телефону  у когось цікавиться про хакера, дає розпорядження, затим бере мене під руку й веде до виходу, де на нас уже чекає червоний «Ягуар».

— Подобається? — поцікавилась, коли ми вмостились на задньому сидінні.

— Твій?

— Ні, ти спочатку відповіси, а потім я скажу, чий, — по-дитячому в захваті пропищала Юлька, відкриваючи дверцята бару.

— Нежіночий розмір, а взагалі — подобається.

— Це подарунок Джаги на мій день народження. Смішний він, правда? Тільки в мене ні посвідчення водія, ні досвіду за кермом. Останній раз керувала триколісним велосипедом.

— Такий недолік легко усунути, — ввічливо відгукнувся водій на наші теревені.

— Головне, щоб було бажання, — додала я, не приховуючи подиву від такого цінного подарунку. — А хто такий Джага?

— Ну як же?! Чи я тобі не говорила? Це — мій Дмитро.

— А хто такий Дмитро? — цікавилась казна-нащо, намагаючись придавити тихе розчарування від того, що мій ноутбук виявився копійчаним подарунком.

— Мій коханий, єдиний…

— Хакер, чи що?

— Та він же, — задумливо, наче сама до себе, пробурмотіла Юлька, відпиваючи с пластикового стаканчика колу з коньяком. — Я сьогодні така замотана, зморена, пересичена емоціями: стільки облич, слів, розмов — і все ні про що.  Але на фоні цього жодного натяку на сон. А ти як, спати хочеш?