«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Арочко, та хоч зараз! Не має питань, — щебече Юлька й готує коктейлі в спеціально обладнаному для цього куточку. — І мені веселіше буде. Справа у тім, що мій Дмитерко працює в офісі. Тут, поруч,  у звичайнісінькій квартирі, що замаскована під контору типу “Роги й копита”. Там він і пропадає. І я  біля нього отираюсь, тобто заважаю. Так і кочуємо — то там, то тут. Так що май на увазі — наш дім — твій дім.

   На підносі — фрукти, солодощі, кава і декілька посудин з коктейлями та водою. Давно  так затишно себе не почувала. Відчувається, що тут живуть щасливі люди. Одним словом — сім’я.  Леська права з приводу йогуртів, вірніше, терміну їх придатності. Всьому свій час. І справа не в роках і не в целюліті.

Зручніше влаштовуюсь клубочком на дивані й розмірковую, з чого б почати. Юлька буде першою (і останньою), хто дізнається про мене всю правду.

    Запрошених на вечірку було душ двадцять. Принаймні, на початку. Згодом, здається, підтягнулись ще: переважно студентки-філологи і програмери.

    Після розмови з Юлькою в зимовому саду мене опанував космічний спокій. «Тільки б ніхто не завадив насолоджуватись станом невагомості, — подумки благала ангела, спостерігаючи, як молодь жваво поглинає делікатеси, — що було, то вже минуло. Важливим є те, чого я бажаю нині. Адже я не стала попелом і не розпорошилась за вітром?  Стоп-кран спрацював своєчасно. З грюкотом відчиняються двері вагону, переді мною — чистий, безлюдний перон і місто, в якому буде жити інша Я».

   Все, що відбувається навколо мене, наче за склом. Я нудьгую, мені нецікаво. Уникаю знайомств, бо не хочу сполохати спокій і душевну рівновагу.

Опівночі виходжу на вулицю покурити. З цигаркою приємніше перебирати думки. Однак не судилось. На нерви діє якийсь типчик. Не можу терпіти, коли мене тупо роздивляються.

— Скільки?

— Сорок, — видала не задумуючись.

З такою машинальністю поправляєш зачіску. Можливо, ще зумію звести все до жарту.

— Кучеряво, але, я бачу, ти того варта. На клубному паркінгу в мене авто. Ходімо?

— В автівці буде коштувати вісімдесят.

— Не зрозумів?

— В авто — це вже екстрим.

— А  ти що пропонуєш?

— Поїхали до мене. Тут поряд.

—  Чекай на виході. Я тільки заберу машину зі стоянки.

   Вперше за три роки я порушила, як говорить Леська, неписані правила техніки безпеки. Але слово не горобець, відступати було просто нікуди. Слід було погоджуватися в авто, а то він якийсь ненадійний. Не за себе переживаю — за гроші. А раптом він не полінується влаштувати в моїй квартирі інвентаризацію?

   Мої пізнання в фізіономістиці не такі вже й великі, але він нібито не схожий на покидька. Але хто нині проти відняти у слабшого, побити беззахисного? Класик писав, що художника може образити кожен.

 Збираючись, клієнт попросив зварити каву. А я тим часом запропонувала йому піти до ванни, спорядивши його свіжим рушником.

— Це до речі, а то в мене зустріч.

— З ким?

— З майбутньою дружиною.

— Ти непогано підготувався, — в мене трошки відлягло на душі: схоже на те, що все нібито обійшлось.

— Завдячуючи тобі. Мені не дуже міцний і без цукру.

Зварила каву, поспіхом навела порядок. Руки трусяться, в голові — гармидер. Скоєне тисне на психіку. Сама винна. Швидше, як можна швидше тікати звідси! І більше не водити сюди нікого! Досить.

— А ти спеціаліст по екстриму? — з посмішкою поцікавився він, відсьорбуючи гарячу каву.