«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Не переймайся. Нудьгувати не доведеться. А замість подарунка — з тебе обіцянка.

— Що я повинна зараз пообіцяти?

— Залишишся ночувати в мене?

— Звичайно.

    Ось все і влаштувалось. Дарма турбувалася. Доба заповнена від світанку до світанку. А там  вже і  Леська повернеться з Києва. Життя увійде в береги. Потрібно вирішити, що одягнути і що подарувати найліпшій подрузі дитинства.

   Юлька — моя однокласниця. В школі  ми були «не розлий вода». Зростали на одному подвір’ї. Нині все інакше, але ми ще скучаємо одне за одним. В класі всі сподівалися, що ми після школи навчатимемось в одному вузі. Не судилось: вона без філології не проживе й дня, я ж — повна протилежність. Юля умовляла мене полюбити філологію, а я її — символіку каменю, переконуючи, що в архітектурі все так само, як і в філології. Тільки й різниці в тому, що ти маєш справу з ієрогліфами слів, зліплених докупи в тексті, а тут — камінь, зліплений в формі споруд. І те, й друге несе в собі однакові значення, ідеї, почуття, думки.

   Ми й по сьогоднішній день одна перед другою вихваляємо кожен своє болото.

   Про моє нинішнє життя вона нічого не знає. Власне, я втримаюсь від розлогих коментарів з приводу нових ганчірок чи найманої квартири в центрі. Ні, я з цього не роблю таїну, навпаки — іноді хочеться відверто поговорити, але з ким? Хіба що сама з собою  перед люстерком?

Кортить поділитись з Юлькою пропущеними крізь себе спостереженнями, виношеними, які — наче котячі пазури в моїй  душі.

   Години дві, а то й більше, я, наче обкурена, тиняюсь з бутика в бутик —  шукаю чортів подарунок. Потрібно обрати щось оригінальне і водночас корисне в повсякденні.

   Від полиць, вітрин в  голові суцільна каша. Скільки ні шляйся по бутиках — всюди одне й теж. Вже час йти до Юльки, а я все вагаюсь, на чому ж зупинити вибір?

   Спускаюсь вниз по Сумській вулиці. Біля входу в метро стоїть хлопчина років п’ятнадцяти. Помітно, що хвилюється, раз по раз позирає  на годинник, а в руках — жмутик підсніжників.

Сашуня! Де ти тепер?

Ні номера телефону, ні адреси. І чи даруєш ти комусь підсніжники? Коли б знала номер — зателефонувала прямо зараз, і ридаючи, просила пробачення за все. Йшла б отак по вулиці з увімкненим телефоном, і не стримуючись,  ревіла.

    Ти пам’ятаєш ті підсніжники, які ти назбирав десь на Хортиці? А я зневажливо посміхалася з тієї хмаринки кольору синього неба, яка трималась на м’яких, прохолодних стеблинках, з яких ти навіть не здогадався стряхнути малесенькі грудочки землі.

   Певна, ти теж нічого не забув. І я згадала через п’ять років. Тільки в цю мить збагнула: яке це було диво! Казка! А  тоді хіхікала з твоєї бичачої простоти: оскільки у всьому Запоріжжі ти не міг знайти для мене троянди чи бодай гвоздики і припер з острова ці нікчемні і жалюгідні стебельця. Квіти меланхолічних пенсіонерок, яким за все своє життя так і не вдалося вийти заміж.

    Як тільки за тобою важко грюкнули двері під’їзду, я відразу пожбурила їх на поштові скриньки й подріботіла вгору по східцях, тихцем втішаючись, що ніхто з подруг не бачив такої ганьби. Тоді в моїх очах ти став раптом таким жалюгідним, як і подаровані тобою підсніжники. Я ж чекала від тебе трояндовий сніп, шалених поцілунків до запаморочення. І вони мали бути  в квартирі, бо твої батьки повинні були поїхати в село саджати свою довбану картоплю.

   Спогад вивів мене з оціпеніння. Ще кілька годин тому, вранці, життя здавалось мені феєрверком приємних сюрпризів.

    Я нинішня — ганчірка, що тріпоче на вітру. Звідки і навіщо ця впертість переконувати, доказувати?! Змінюється форма — тільки й всього, а ми з дитячою наївністю розбираємо нещасну матрьошку, отримуючи з її нутрощів одні й ті ж фігурки. І це, виявляється, повинно приносити радість?! Більше того — сенс… Чорта собачого! Весь сенс — у його відсутності. Камю і Кафка — генії, решта — зануди.