«Шибениця під сухозліткою», оповідання

3

Натовп, який ряснів із кожною наступною хвилиною, помітно захвилювався. Досі люди стояли нерухомо, але тепер зненацька хитнулися й зашелестіли, як сторінки фоліанту на шаленому вітрі історії; мить — і люд знесе на бані святої госпо́ди, що досі виблискувала золоченими дзвонами, скликаючи на видовище.

Ведуть!

Попереду суддів інквізиції йшли жандарми, обабіч — рицарі в металевих обладунках зі щитами й високими бойовими галябардами. Позаду важко ступали зброєносці. Метр Ансельм Де Молє на подив натовпу йшов в оточенні жандармів у повному спорядженні. За ним — двоє його зброєносців. Приречений простував із гордо піднесеною головою, як і годиться нащадкові славетного роду. Попри тортури, йому вдалося зберегти бадьорість духу.

Маркграф Де Біар вишкірився.

— Нечувана зухвалість! — промовив до нього духівник англійського короля Раймон Марті. — Як іде! І хто йому дозволив виходити на страту в обладунках?!

— Аби применшити силу ганьби від позолочення його шибениці! Що ж, коли він такий гоноровий, що виклопотав собі цей дозвіл, — саркастично скривив губи маркграф, — то нехай начувається: мотузка не витримає ваги тіла у ста фунтах бойових обладунків міланської роботи.

— Мене непокоїть інше, маркграфе: а що, як не витримає шия... — не на жарт захвилювався великий інквізитор, опинившись поруч. — За надійність наших петель із металевим ворсом я спокійний. А ось чи не перетне петля шиї барона... Може, накажете зняти обладунки?

Де Біара почуте аж повеселило.

— Тим краще, — незворушно відповів він, зиркнувши на буреломну хвилю народу. — Натовп прагне видовищ і крові! Та я насамперед хвилююся про честь метра, яку він так обстоює, — Де Біар цинічно посміхнувся, — адже привселюдне роздягання навряд чи йому сподобається.

Маркграф зненацька так пропік поглядом ката, який уже готувався здійснити свою справу й натягав чорні рукавиці, що той аж зіщулився. Цей погляд скидався на гострий і розжарений цвях. Кат його добре знав — так глядів маркграф у миті гніву. У такі хвилини краще триматися від нього подалі.

Піднявшись на блискучий ешафот, метр Ансельм Де Молє гордо, але водночас хутко обвів натовп поглядом — ніби когось розшукував. Нарешті завмер, зауваживши в першому ряду бліду дружину із двома дітьми, що підтримували її попід руки.

— Тату! — вигукнув хлопчик і кинувся назустріч, але його зупинили, і він, витираючи сльози, припав до грудей безпорадної матері.

Очі метра налилися кров’ю, пальці стислися в кулаки. Здавалося, ще мить — і він зірветься з помосту, та голос маркграфа зупинив його:

  — Метре Де Молє, іменем інквізиції вас засуджено до страти.

Де Біар, дарма що страждало його почуття гідності, заговорив французькою — так люд його ліпше зрозуміє.

— Ви, як алхімік, чудово тямите: шибениця позолочена, щоби ви покинули цей світ у золотих обіймах, адже саме про це мріяли, намагаючись своїми дослідами перетворити звичайний метал на благородний. Ви не погодилися зі звинуваченнями інквізиції, але тепер маєте останній шанс сказати всю правду, дивлячись в очі своєму народові.

Де Біар, роздивившись строкатий натовп, зробив коротку паузу. Він розумів, що потрібна вистава. Крутнувшись на підборах, маркграф зробив артистичний жест рукою, звертаючись до засудженого:

— Насамперед, повідомляю: наш французький король Карл VІ до того милосердний, що надав мені дозвіл від його імені помилувати вас.

Натовп зашумів, наче колючий хвойний ліс, заскочений буревієм. Це втішило Де Біара — спрацювало! Він вдоволено продовжив:

— Бачу у ваших очах вогник надії. Це добре. Вас буде помилувано, якщо відверто зізнаєтеся в тому, у чому ви так і не зізналися інквізиції. Розумію — тортури не сприяють відвертості, а поготів для гордої людини, як от ви, метре Де Молє. Так і належить гідному продовжувачеві роду великого магістра ордену тамплієрів. Але зараз, я певен, ви хочете зізнатися, що належите до таємної організації «Хрест і череп», яка звинувачується у... содомському гріху, бо перехопила традиції тамплієрів! Так, на церемонії посвячення неофіта, ви його цілували в пупок, куприк і губи. І новачкам радили: «Якщо тобі буде холодно — зігрієшся з братами». Це правда? Я допоможу вам: на мої запитання можете відповідати однозначно — «так» або «ні». Отже... я вас слухаю.

— Це — наклеп. Про жодне таємне товариство я не знаю, — твердо відповів метр, — так само, як і про содомський гріх.

— Тоді звідки вам відомі алхімічні рецепти, за якими ви намагалися перетворити прості метали на золото? Сподіваюся, не від англійців, щодо яких ви неґречно висловлювалися, та ще й здіймали бунт проти добропорядного англійського короля Генріха V.

Де Молє перевів погляд на натовп, мовби шукаючи підтримки. Він знайшов її в очах своєї дружини. Одначе ледь помітна зловтішна посмішка племінниці герцога Бургундського Єлизавети, герцогині Люксембурзької, що сиділа неподалік, звела полегшення нанівець. Присутність цієї дами на страті вказувала на участь у цій події самого герцога, за волею якого стоїть англійська корона.

Метр заговорив:

— Проти панування англійців на наших землях я виступав, не заперечую. І перед лицем смерті заявляю і закликаю французів: Франція мусить мати єдину владу — владу французького, а не англійського короля! Столітній війні має бути покладено край! Загарбники повинні піти геть! Я чудово розумію, що я тут саме через свою політичну позицію, а не через заняття алхімією, до яких я геть не причетний.

— Не кваптеся з відповіддю, метре! — зупинив його маркграф і з єзуїтською посмішкою додав: — Я нічого не маю проти ваших політичних уподобань — лишень нагадую, що ваша чесна відповідь забезпечить помилування.

4

Ансельм Де Молє поглянув на свою родину. Він помітив, як спалахнули очі вбитої горем коханої, як діти крізь сльози усміхнулися йому, підбадьорюючи — мовляв, скажи, скажи! Він відвів погляд, аби не піддатися спокусі, коли помітив дещо дивне: позаду натовпу з’явився невеличкий загін рицарів герцога Орлеанського. Його самого між ними не було, зате якимсь дивним чином неподалік опинився давній знайомий — молодий галицько-волинський князь Дашко Острозький зі своєю невеличкою дружиною. Метр упізнав серед неї й поплічника князя — боярина Олександра Носа.

Ансельм зблід — відчув, що тут щось затівається. Русина Дашка, свого доброго приятеля, він, перш ніж потрапити до рук інквізиції, супроводжував з Волині до графа Орлеанського для участі в державному перевороті. Князь Дашко Острозький, звісно, мав певну мету — на зворотному шляху до України з допомогою французьких рицарів звільнити з ув’язнення князя Свидригайла, який з волі великого князя Вітовта вже десяток років сидів у кременецькому замку.

Про Свидригайла метр Де Молє знав від магістра Лівонського ордену Рутенберга. Відав, що це — наймолодший із синів великого литовсько-руського князя Ольгерда і, хоч охрещений на латинство, був проводирем українського православія. Ворожнеча з Вітовтом у нього давня: відколи померла його мати, старший брат, великий князь Литви і України Ягайло, вирішив узяти Вітебськ собі. Однак Свидригайло став боротися за свою материзну, вбив Ягайлового намісника й опанував Вітебськ. Двоюрідний брат, князь Волинський Вітовт, все ж відібрав місто, а Свидригайла у кайданах вислав до Кракова. Згодом, звільнившись, Свидригайло звернувся до Рутенберга по допомогу в боротьбі з братами. Щоправда, тоді Ягайло пішов назустріч, віддавши йому Поділля та деякі маєтності в Галичині. Через пару років Свидригайло втік до Прусії і попрохав сприяння вже в ливонських і тевтонських рицарів. Наляканий можливою війною, Ягайло віддав йому Сіверщину. Однак Свидригайло і тут не заспокоївся — втік до Москви у супроводі сіверських князів; там під час нападу Ідики потрапив у полон до татар, звідки Вітовт його й викупив. Однак недавній в’язень уступає в змову із німецькими рицарями, і Вітовт, дізнавшись про це, наказав відтяти голови двом князям — прихильникам бунтівника, а його самого кинув до в’язниці в кременецький замок, де той і снів ось уже десять літ, пропустивши навіть переможну війну Ягайла й Вітовта супроти хрестоносців під Грюнвальдом.

Тим часом почалися справжні утиски православних князів, яким навіть заборонили брати участь у державнім сеймі. Тодішня писемна українська мова, що була державною ще з часів Ольгерда, та православна віра зазнавали гонінь. Коли терпець урвався, галицькі, сіверські та подільські князі вирішили врятувати свого вірного князя Свидригайла й повернути колишні права. Для цього й делегували князя Дашка Острозького до Європи — збирати сили.