«Шибениця під сухозліткою», оповідання

— Тату! Скажи правду і тобі нічого не буде! Це ж книга Авраама, яку показував тобі той далекий гість, Ніколя Фламель! — зненацька вигукнув хлопчик. Вивернувшись з-під материнської руки, він уже біг на поміст, щоб обійняти батька. — Я ж бачив — це він просив тебе розшифрувати окремі фрази! Зізнайся, що він забрав ту книгу, і ми підемо додому!

Хлопчик забіг на ешафот. Розлючений кат ухопив його за комір і жбурнув у натовп, як жабеня. Та хлопець, розпалений надією на порятунок батька, хутко схопився на ноги й кинувся до маркграфа. Варта намагалася зупинити порушника, але задоволений Де Біар подав знак не чіпати.

— Ніколя Фламель? — улесливо звернувся до хлопчика маркграф.

— Так, вельможний! Я сам бачив... Це все він... Мій тато ні в чому не винен! Відпустіть його!

— То, кажеш, Ніколя Фламель? Якщо це підтвердиться, то я вас із татом добре винагороджу, — збрехав Де Біар.

Маркграф давно чекав слушної нагоди поквитатися з тим Фламелем, винним у смерті батька Де Біара — запеклого вченого-кабаліста метра Канчеса. Саме на його руках він помер отут, в Орлеані, куди через його смерть переїхала з дитиною мати де Біара, котра пізніше стала маркграфинею. Як переказали очевидці, її покійний чоловік познайомився з Ніколя Фламелем в Ліоні, і той показав йому копії сторінок якогось старовинного фоліанту. Коли Канчес дуже зацікавився книгою, алхімік запропонував поїхати разом до Парижа, пообіцявши дати книгу для розшифрування таємного рецепту. Зрозуміло, кабаліст Канчес, щасливий із такого успіху, відразу погодився, проте... не судилося: помер дорогою просто на руках у Фламеля.

   Де Біара аж залихоманило від почутого — то ось про яку книгу йшлося! Про фоліант Авраама, вивезений іще зі стародавнього Єгипту! Отже, вона й досі у Ніколаса Фламеля, котрий раптово розбагатів і став видатним паризьким меценатом: собори, лікарні, притулки для подорожніх... Кілька майстерень з переписування книг, які він заснував спільно зі своєю дружиною, певно що не могли дати такі шалені прибутки. «Ось я до тебе нарешті доберуся — начувайся, меценате! — аж скреготнув зубами від несподіваного відкриття де Біар. — Давно моя мати і таємне товариство покійного вітчима, могутнього графа Еміля де Біара, вичікували слушної нагоди. І вона трапилася!».

З короткої задуми маркграфа повернув голос хлопця:

— Тату, ходімо, тепер ти вільний!

— Мовчи, сину! — надривно закричав метр, але за раптовим ревінням натовпу його вже ніхто не чув.

6

  — Французи, знайте, свобода не за горами. Край столітній війні через сім років покладе Орлеанська діва, послана небесами для спасіння Франції... Вона возведе на трон Карла VІІ. Ця дівчинка зараз серед вас... — він вказав пальцем у бік невеличкого загону рицарів. — Я її бачу!..

  Натовп не почув цих слів старого провидця, але вони долинули до Де Біара. Він тут-таки заходився роздивлятися натовп, але ніякої особливої дівчини не спіткав. Аж ось від групи вершників, що спостерігали за цією подією неподалік, відокремилася юна вершниця у латах і гайнула в бік лісу. За нею пустився галопом невеликий загін. Маркграф добре знав цю баламутну маленьку особу. Подейкували, що це — позашлюбна дочка герцога Орлеанського і чи не самої королеви Ізабелли Баварської. Вона мала загін лише зі зброєносця, духівника, двох пажів, двох герольдів, друзів-рицарів та своїх братів — Жака і П’єра.

«Чому вона нині тут?» — подумав маркграф. І раптом зрозумів, що за стратою спостерігав з вікон святої господи герцог Людовік Орлеанський.

— Дивна мода в цих тамплієрів — прорікати майбутнє перед стратою! — буркнув він у самозабутті, пригадавши розповідь свого батька. Метр Канчес саме перебував на острові Сіте, коли спалювали останнього Великого Магістра Жака Де Молє. Він розповідав, що той похмурий день ознаменувався визначною подією — Жак Де Молє заговорив, і слова його виявилися пророчими. Ступаючи у вогонь, Магістр звучно прорік: «Папо Римський Клименте V, за сорок днів ти прийдеш до мене! Королю Франції Філіпе IV, не пройде й року, як ти приєднаєшся до нас!».

Ці слова справдилися.