«Синьйор смітників», мініповість

Місто, як вередлива дитина, не хотіло вкладатися спати, та з найглухіших провулків темрява старанно витискувала останніх перехожих. І тільки тінь незабутнього міського опришка Габи, убитого у перестрілці з шандарями, самотньо блукала під стінами буцегарні…

ІІІ

…Я люблю смітники вночі, коли засинають мухи. Я люблю їх за те, що вони мовчать і за те, що не дають нам загинути. Колись давно одна студентка породила байстря, від страху та розпуки загорнула у старі газети і віднесла на смітник. Мухи тоді спали, а приблудні коти виявилися миролюбними і милосердними, і, мов чорні янголи, до ранку охороняли й зігрівали чудернацьке пискливе створіння. Разом зі світанком з’явилися на диво тверезі сміттярі і знайшли той живий пакунок… А решту ви знаєте. Тому й люблю смітники. Бо це дідизна й материзна наша, і яка, врешті, різниця, той самий історичний це смітник чи ні, адже світ недалеко втік від звичайнісінького смітника, але все це звичайне і банальне до ригачки, і хоч кричи, хоч голову розбий, буде так завжди – тлін і сміття, сміття і тлін! І лише інколи у тій чи іншій купі з’являться хробачки радощів чи аскариди щастя, спалахнуть завали паперу й целофану, і то буде полум’я віри у волю чи волі до віри, що нерідко переростає у якусь субстанцію, схожу на патріотизм, але одразу ж згасає, залишаючи лише жалюгідний номінал на недогарках напівлеґальних газет і брошур. Все! Ґата! Я – господар усіх смітників Хотимир Чернятич – хочу мовчати. Це тому, що на відміну від свічки, цигарка на вітрі не гасне. Я мовчу і мовчанням своїм кажу:

- Те, чого я шукаю і чекаю, схоже на вогник цигарки у нічному лісі. Невже сьогодні всі повірили байкам міністерства охорони здоров’я про шкідливість куріння? Невже?..

ІV

…Тодор Ґалаґан закінчує свою сьому дисертацію і навіть не думає її захищати, як і попередні. Цього разу об’єктом його уваги стала топоніміка. Він сідає у крісло і рече:

- Основою моєї праці є дослідження топонімів, що містять у собі морфему «дн» у всій парадиґмі. Поясню популярно – що таке, на твою думку, «дно»?

- Це частина шклянки, на якій залишається дуже мало горілки.

- Маєш рацію, старий. Отже, дно – це логічна межа глибини, а глибина, як відомо, категорія, що може стосуватися не лише вертикальних, а й горизонтальних вимірів. Доганяєш?

- У принципі, так.

- Отже, ти ж не кажеш, що мандрував уздовж чи впоперек країни, а кажеш – углиб.

- Ну і що?

- А те, що звідси й виростає стрижень моєї теорії. Держава наших предків лежала спочатку від Данастра до Данапра, себто – між Дністром і Дніпром, а потім, змогутнівши, – від Дону до Дунаю.

- А як же із Сяном бути?

- Хіба то річка? Так, потічок…

V

…Сонцеві не обов’язково знати, що воно сонце. Йому достатньо просто вийти із-за хмар.

З сонцем можна не погоджуватися, але не помічати його неможливо. Як і мене – синьйора усіх смітників – Хотимира Чернятича, який іде вулицею, димить і до всіх усміхається, бо у нього немає грошей, але чомусь зовсім не хочеться їсти.

Йому, себто мені, ввижаються білі коні і плямисті свині, які вже народженням своїм приречені на шлях під ніж, хоч і мають права на життя чи не більше, ніж дехто з оцих, що бредуть назустріч мені і порожніми очима обмацують мою щиру усмішку. Їх видно наскрізь, так, наче це тільки душі, але що то за душі, прости Господи! Роки зникають, як сіль у борщі, а вони ж такі самі – ЗВИЧАЙНІ!

- Не дивіться в очі перехожим, вони думають, що їх хочуть пограбувати!

Я не знаю, хто це сказав, певне якась надзвичайно велика людина. Але коли?

І який невіглас вписав у мою метрику це трикляте княже ім’я Хотимир? Знав би він, що настане час, коли носій цього імені жадатиме дійства, назва котрого цілком антонімічна до миру! Хоча… Осягнення цієї істини співвимірне із самогубством, а у таких випадках усі у нас стають фанатичними християнами…

VІ