«Синьйор смітників», мініповість

І я, мов побитий пес, знову бреду вулицею, вичовгуючи черевиками її рапату шкіру, я – синьйор смітників – і проклинаю це місто, у якому все таке сіре, нудне і настільки банальне, що і я виглядаю звичайнісіньким хлопом, до якого всі звикли, як звикають до чогось неприємного, але необхідного, як звикають до кохання, народження, смерті і посмертного існування.

- Якби люди хотіли бачити, чути, розуміти все, що відбувається довкола них, вони б давно вимерли від інформаційного та емоційного виснаження. А так ця доля чекає тільки мене.

Згадав про омріяну Хвилину. Навіщо? Для кого вона потрібна? Адже всім добре, коли все звичайне…

Зателефонував Тодорові.

- Коли повернеться Жінка, яку кохаю я, скажи, що я еміґрував. Куди? Та хоч і до Зімбабве. Хоча яке це має значення?.. Ну все, бувай!

Так я, Синьйор Хотимир Чернятич, пішов помирати у найулюбленіший зі своїх маєтків – смітник, – той, на якому народився, зростав і мужнів, не крадучи нічого, навіть курей…