«Синьйор смітників», мініповість

- Кажуть, велике задоволення спати одночасно з двома жінками. А хіба можна запихати одразу в рот і борщ, і кашу?

Я обірвав Тодорові роздуми, і ми покликали дух опришка Габи. Він відмовився від горілки й вина, легким вихором простугонів над нами і глухим голосом запитав:

- Чому я так любив ваше життя? Тепер воно мене не відпускає.

Все це було таким звичайним, що я зареготав. Дух ображено зник, а Тодор невідомо для чого витяг із блузки пані Олімпіади ліву грудь і заплакав. І лише самотній павучок ледь помітною цівочкою стікав із брудної люстри. Хтось постукав у двері. Тодор вийшов і повернувся, а за ним тихенько впхався відомий біч Вася Бесараб із «Корчми».

- Ось іду… Чую – не спите, – Вася дебільно посміхається, – зазирну, думаю, так, ненадовго…

Тодор, п’яний і добрий, налив Васі піврапатого.

- Лупи штрафну!

Горілка миттю зникла між тоненькими уламочками Васиних зубів.

Годинник відхрипів північ, але із-за столу ніхто не вставав. Вася щось бурмотів собі під ніс, а потім поволі повернувся до мене.

- Синьйоре Хотимире, я хотів… Я просив би… Я…

- Та кажи вже.

- Синьйоре, продайте мені ту, що була з вами у «Корчмі»! – випалив як з дубельтівки.

Я нерозуміюче здвигнув плечима, та слова жалюгідного біча безліччю метких гадючок вже заповзли у мою свідомість.

- Що-о?

- Синьйоре Хотимире, ви думаєте, Вася бідний? У мене є хата в місті, спадок у селі, беріть усе, лишень дайте мені ту, що була…

Я ще сидів спокійно, але раптом виразно уявив, як цей гнилоротий біч смердячими губами цілує вуста Жінки, яку я сам жодного разу не цілував далі щічки, Жінки, що є володаркою всіх дум і помислів моїх, Жінки, яку кохаю я! Я! Я…

…взяв зі столу великого кухонного ножа і з дивним спокоєм перепиляв Васі горлянку. Фонтан крові бризнув на стіл, диван і білу блузку пані Олімпіади, але вона ніяк не відреагувала і далі захоплено цілувалася з Тодором. Я глянув на Жінку, що кохає мене, її очі знову палахкотіли, але промені того палу линули не до Васі, що досі конвульсував на підлозі, а до напіврозстебнутої «блискавки» моїх джинсів. За вікном реготав дух останнього опришка Габи.

- Все це дуже звичайно! – сказав я Жінці, що кохає мене, – ходімо звідси.

- Куди? На твій смітник?

Я уперше поглянув на неї з презирством.

- Горілку, змішану із кров’ю, можна вважати коктейлем «Кривава Мері», – кинув їм на прощання.

VІІІ

…З усіх жінок найвірнішими є міські вулиці. Такі, як є – брудні, неохайні, посипані сіллю, піском і шлаком, вони чекають нас завжди – приходьте й володійте нами!

Але ними не вміють володіти, їх просто топчуть, їм боляче і гірко, але цього ніхто не хоче помічати. А розуміти й поготів.

Я іду своєю вулицею і дивлюся зустрічним перехожим у вічі – але ніхто нічого не бачить. А я ж кожною поринкою своєї шкіри, кожним капілярчиком кричу: «Люди! Цієї ночі я вбив Васю Бесараба!» Я блукаю годину, другу, а потім раптом зупиняюся біля воріт ринку «Центральний», де колись ми з Тодором торгували соняшниковим насінням, і починаю лементувати до тріску в голосових зв’язках: «Люди! Я вбив одного з вас!» Але всі поспішають у своїх справах, ніхто не звертає на мене уваги, і я тоді підходжу до величезного шандаря:

- Чуєш, ти, я убив людину!

- Кого? – запитує він мляво.

- Васю Бесараба, біча з «Корчми».

- А-а, цьому давно вже туди світила дорога…