«Синьйор смітників», мініповість

…Літак розчинився у сірому небі. На летовищі, мов на цідилку, залишилося двоє – я і моя самотність. Місто було далеко, – та й воно вже не мало жодного значення – Жінка, яку кохаю я, знаходилася у небі. Хай тимчасово, але там.

- Ми вигадали небо тоді, коли спізнали суть недосяжності.

Вічно голодні, але ґонорові голуби погодилися зі мною.

- А що таке кохання? – запитав я.

- Мабуть, жадання влади над красою за усвідомлення її недосяжності.

Хто відповів мені, я так і не збагнув. Невже біч Вася Бесараб, що згорблено стояв біля входу на летовище?

VІІ

…Спрагла душа жадає забуття та заспокоєння, і я залишаюся ночувати у Тодора. Він ще не встиг до ладу розтлумачити суть своєї нової теорії, як хтось забарабанив у двері і власноруч відчинив їх. Помешкання одразу ж наповнилося потужною аурою пані Олімпіади Цибульської, а за нею із темного прямокутника якось сором’язливо виринула постать Жінки, що кохає мене. Йой, а я ж геть забув про її існування!

- Поети, котрі залишили в історії імена жінок, з якими спали, – неймовірні йолопи. Так із кожної курви можна зробити Беатріче, – сказав колись Тодор Ґалаґан. – Синьйорів це теж стосується…

Жінка, що кохає мене, була дружиною відомого політика-поступовця, котрий у структурі своєї партії відповідав за зв’язки з діаспорою. Це означало багато, і тому вона не любила смітників. Але пійло та закуску постачала регулярно і вершиною сексуальних стосунків вважала те, що совіцький кримінальний кодекс називав «спотвореною формою». Ласунка вона була неабияка і навіть якось зізналася мені, що після вдалого процесу звичайна їжа не цікавить її цілий день. Вона й тепер голодними очима дивилася на мене, хоч із поліетиленової торбини в її руці визирав хвіст огрядної ковбаси.

- Ваш прихід схожий на москальську інвазію. Ми зовсім не збиралися пиячити.

- Тод, ти неймовірний зануда, – туркоче пані Олімпіада, – хіба ж ми могли забути про своїх колєґ, коли наші незрівнянні чоловіки дві години тому відбули у відрядження!

Я сиджу мовчки. Мене печуть очі Жінки, що кохає мене. Оч-ч-ч-і! – сто дідьків мені в бік. Бо кохати мене – справа невдячна і безперспективна.

- Я не можу нікому належати!

- Ому! Ежа! – відгукується луна, і мені здається, що це дух останнього міського опришка Габи блукає під Тодоровими вікнами. Чи це просто дощ, листопадовий дощ, провісник великих хурделиць – дітей передгірної зими – постійної ворогині моїх смітників?

- Наливай! – кричу я.

- Вай-вай-вай! – то вже не луна, а пані Олімпіада втручається. – Який прудкий. Спочатку треба ковбасу підсмажити.

Вони з Тодором виходять на кухню, а Жінка, що кохає мене, кидається до мого молодшого братика і починає активно з ним спілкуватися.

- Картаген ніколи не був би зруйнований, якби гуси не порятували Рим. Кожен анахронізм є правдою, якщо його проголошую я.

Дощ облизує підвіконня, з кухні смердить дешевою ковбасою і безглуздістю існування. Якщо Бог дасть на всі твої розтелемхані роки хоч одну оту незвичайну чи надзвичайну Хвилину – варто жити далі. А якщо не дасть?

- Броунівський рух – точна копія нашого буття. Хоча, здається, дещо ідеалізована.

Коли з кухні постукали, Жінка, що кохає мене, вже задоволено згортала зі столу мармуроподібні крихти. Заклик «Наливай!» одразу ж набув потрібної актуальності і почав ретельно виконуватися.

- Зараз поза межами цієї халупи насолоджуються життям сотні тисяч людей. Але про жодного з них я не бажаю згадувати, – каже Тодор і помиляється.

Я хотів би, щоб тут була присутня Жінка, яку кохаю я. Але це неможливо і до заперечення не надається. А може, якби у цю мить вона з’явилася переді мною і настала би ота Хвилина, про яку все частіше думаю і мрію? Не знаю.