«Третій рік живемо наздогад...»

Юлія Бережко-Камінська
*** 
Там, де немає нас, у снігах Карпат
Вечір прийшов давно і розвів вогонь.
Пахне дровами і травами спокій хат,
Кожен тут знає кожного, як свого.

 
Вечір святий – усюди. Грибний навар
Тягнеться в осінь, зрізану попід ніж.
Кожен в Різдво хоч трошечки, та казкар –
Можна ледь-ледь домислити – всі свої ж!

 
Вітер бреде навпомацки, дме на млин,
Жилки тонких потічків пульсують десь.
Там, де немає нас, ти сходив один
Мало не всі Карпати, мов світ увесь.

 
Тож і сьогодні ввечері, в розпал свят,
Хай не дивуються й ті, хто живе давно, – 
Просто, проходячи мимо соснових хат,
Важко не зазирнути в чуже вікно. 

 
***

 
Ще світ, що сон – прозорий і огололений,

Ще вітер свій неспокій не збагнув. 

Стоять дерева тихі, мов намолені,

Поволі проступаючи в весну,



Поволі розганяючи пробуджену

Потребу цвіту і жагу плодів. 

Стоять отерплі, безшелесні, душами

Угрузлі в твердь коріння і віків. 



І тільки – ліній ледь вловима готика,

Легких, як розчерк на семи вітрах...

Стоять дерева у бруньках і котиках,

У променях, у мріях, у птахах,



У неба прохолодній невагомості,

На пограниччі невимовних слів...

Пульсуючу на рівні підсвідомості

Деревам хтось весну нашепотів.
               

 

Страницы