«Третій рік живемо наздогад...»

*** 

Там, де немає нас, у снігах Карпат

Вечір прийшов давно і розвів вогонь.

Пахне дровами і травами спокій хат,

Кожен тут знає кожного, як свого.

Вечір святий – усюди. Грибний навар

Тягнеться в осінь, зрізану попід ніж.

Кожен в Різдво хоч трошечки, та казкар –

Можна ледь-ледь домислити – всі свої ж!

Вітер бреде навпомацки, дме на млин,

Жилки тонких потічків пульсують десь.

Там, де немає нас, ти сходив один

Мало не всі Карпати, мов світ увесь.

Тож і сьогодні ввечері, в розпал свят,

Хай не дивуються й ті, хто живе давно, – 

Просто, проходячи мимо соснових хат,

Важко не зазирнути в чуже вікно. 

***

Ще світ, що сон – прозорий і огололений,

Ще вітер свій неспокій не збагнув. 

Стоять дерева тихі, мов намолені,

Поволі проступаючи в весну,



Поволі розганяючи пробуджену

Потребу цвіту і жагу плодів. 

Стоять отерплі, безшелесні, душами

Угрузлі в твердь коріння і віків. 



І тільки – ліній ледь вловима готика,

Легких, як розчерк на семи вітрах...

Стоять дерева у бруньках і котиках,

У променях, у мріях, у птахах,



У неба прохолодній невагомості,

На пограниччі невимовних слів...

Пульсуючу на рівні підсвідомості

Деревам хтось весну нашепотів.