«Третій рік живемо наздогад...»

****

Ми з тобою вітрами вінчані,

Сонцем мічені, напророчені.

Нам належало б бути іншими,

Тільки іншими ми не хочемо.

 

Нам не в силах дороги множити,

Напинати між ними широко

Небо сонячне, так не схоже тим

На розлуки судомну лірику.

 

Ми не знаємо, що вкорінено

В наші долі, чим душі випечить.

Нам ненависть пробачать спінену,

А любові ніхто не вибачить.

 

Нам триматись би вічним полюсом

І ліси непроглядні зрощувать,

А ми прагнемо хоча б голосу –

Найріднішого, найдорожчого…

 

Нам не канути в тихі спогади,

Не розвіятись вітром сніжним –

Бо на кого я,

і на кого ти

Тут залишимо нашу ніжність?

           

 

 

***

Що ж бо – час дивитися на сніг

І вслухатись в шепіт димоходу,

Коли день відходить на нічліг

В непроглядну снігову негоду.

 

Коли сліпнуть очі ліхтарів

Й килими лягають на дороги...

Небо густо трусить свій просів –

Розсипи сузір'я Козерога.

 

Замете, забілить, захова,

Сон навіє в відблисках лампадки.

І в мені зігріються слова,

Про які ти ще не маєш гадки.

 

Всі слова, які – в вогонь і в жар!

Кожне з них крилом своїм торкнеться.

Це від них спалахує душа

Й наново народжується серце.

 

Будь же поруч! Розведи вогонь,

Чай прийми із рук моїх ласкавих.

Хай же час плететься удогонь

На своїх заморених лягавих.

 

Тільки вечір витужить нічий...

Знов самотньо я збираю вірші.

Мрію в тебе спати на плечі.

Просто мрію.

І нічого більше.