«Вeciллячко», оповiдання

Рання осінь складала молитву небу білими туманами. Клала під ноги мокрі ґаптування зжовклих трав, неначе старий, поїдений моллю персидський килим. Час повільно ступав чепурними сільськими вулицями. У Сивчуків готувалися до весілля. У підвалі бренькотіли пляшки різних калібрів, у двох пузатеньких діжечках квасились огірки та помідори. З горища знімали посуд. Двоє приречених свиней, відчуваючи недобре, часто кувікали у новенькому сажу.  Квоктали вгодовані кури та ґелґотали  індики.
Весілля насувалось, мов хмара з-за гори… І настав день!.. Сонце від рання купало землю, граючи бликами у вимитих шибах.
– Гарна прикмета! – сказав старий Сивчук і перехрестився до ікони. 
– Ще б пак! – раділа Сивчиха. –  Яка пара шлюб братиме! О! Не забути б у Филипихи у льосі холодець та яблука на стіл.
– Та не забудемо! Лише сьома ранку. Буди жениха. 
На широкому городі стояв напнутий шалаш. Увесь день збивали і вкопували столи та лави. На подвір’ї пахло свіжою стружкою. Од вітру тріпотіли поліетиленові скатертини, припнуті кнопками прямо до столів.
– Ох! Ну й весіллячко ж буде! – потягнувся Петро, хруснув плечима й побрів з двору. 
За ворітьми поблискувала росою жовто-зелена трава, пастельно пінилась слідами від шин земля, ще волога від учорашнього дощика.
Хатою снував сонний Олег і ніяк не міг второпати, що сьогодні за день. Бажання спати перемогло. Плюхнувся на  тепле  ліжко й затих.
– А чуєш, Олеже! Вставай! Ще стільки справ переробити треба! Розпис на дванадцяту! – бідкалась Марія. –  Либонь, красуня твоя від п’ятої ранку під палікмахершою сидить!
Не відкриваючи очей, Олег посміхнувся: «Сьогодні Катруся стане моєю!..»
– Зараз, мамо! Ну ще хоч п'ятнадцять хвилин!
– Треба ото було менш валандатись уночі! Приперся аж о другій! Де лазив? Добре, хоч не пив на тому «мальчишнику»! Двадцять п’ять, а дурних звичаїв дотримуєшся!
– Ну чого ти! Хлопцям могорича ставив!
–    З якої такої радості? Грошей багато? Ти одружися спочатку, а потім став!
–    Та куди воно подінеться од мене, те одруження?! Не бійся! Не втече! 
– Та йди ти! Мов горохом об стіну! Казали тобі скільки – наперед не загадуй! Не сміши людей!
Хлопець притих і заснув. За півгодини скочив і побіг у душ! Терся під холодною водою до нестями. Цупкий рушник лишив на  спині червону смужку. З любов’ю оглянув свій весільний костюм, сорочку з цупким коміром, лаковані довгоносі черевики, краватку, що переливалась кількома кольорами. Вдоволений, вийшов на залите сонцем подвір’я і закурив…
Вже за годину почалась справжня метушня. Баби й тітки з усієї околиці ладнали столи. Хтось тягнув чарки, горами несли тарілки різних калібрів і кольорів, дзвеніли ложки та виделки. Над подвір’ям стояла золота курява. До воріт підкотила хлібна машина й зо три десятки круглих паляниць понесли прямо до шалашу. «Це мій подарунок на весілля!» – прогоготів дядько Тимофій, якому Олег частенько лагодив машину.
Об одинадцятій під’їхали музики і втягли до подвір’я апаратуру. Напруження зростало!.. «Мерседес», «Ауді» й «Тойота» стояли у чеканні. Олег, мов нова копійка, вскочив до «Мерса». Заповнились й інші машини. Рушили. За півгодини весільна процесія вже виходила перед сільрадою, а місцева дітлашня стояла напоготові з повними цеберками води. Пишнотіла тітка Галя, що знала жениха з пелюшок, заплакала й розчулено провела  обряд реєстрації шлюбу. Олег виніс кохану на руках і щасливі молодята рушили додому. На всю вулицю гримів туш. Плакали батьки, тримаючи ікони, летіли весільні бокали, піною бризкало шампанське. Стільки щастя не бачили давно! Одружувалась найкраща пара. Під веселу мелодію потекли до двору люди. Олег відійшов з молодою дружиною у бік і прошепотів:
– Чекай тут на мене, кохана! Я приготував тобі сюрприз!
– Чекатиму, любий! – із захопленням проказала Катерина й відпустила його руку.
Напередодні, у місті, придбав пляшку французького шампанського й заховав у льосі баби Филипихи, у закутку за картоплею. Вихором влетів у  підвал. Ще пахло часником і холодцем…
Стара Филипиха поспішала на весілля. Побачивши відчинений льох, підбігла, щільно причинила двері й клацнула величезним замком.
Вилетівши з ями до дверей, Олег щосили почав гамселити кулаками у товстелезні дошки. Але – дарма! Филипиха була майже глуха й вже спокійнісінько зачиняла за собою хвіртку. Від люті бив ногами у двері до повного одерев’яніння. Потому сів на якийсь ящик і ледь не заплакав од безсилля. Що ж робити? Може ще прийде хтось або Филипиха  повернеться й почує. Освітив захопленим з собою ліхтариком темряву й побачив, що окрім картоплі, буряка та величезних баняків з самогонкою нічого не було. Так і є! Все заздалегідь забрали! З-за картоплі насмішкувато світилась голівка французького шампанського… Думки плутались! Тьмарилась голова! Хоча б сірники були, щоб ті кляті двері підпалити.  Так нема ж…
А тим часом… Постоявши хвилин з двадцять в очікуванні, Катерина пішла до хати, набираючи Олега на мобільний. Виклик йшов, але ніхто не брав. Прислухалась. У сусідній кімнаті вигравала знайома мелодія. Забув мобільник! «От роззява! – подумала дівчина. – Де ж він міг подітись? Чому так довго не йде? Що за сюрприз придумав?» У цей час до хати забігла свекруха і з докором почала:
– Чому ж ви ще тут? Гості чекають! Час йти!
– Так Олежка десь зник!
– Як то зник?
– Сказав, що сюрприз мені приготував, чкурнув у ворота й півгодини вже нема!
– А де той сюрприз продається? Може, у нашому сільпі?
– Та не знаю я! Он – вся на нервах! Тільки плакати не можу! Туш розтечеться – на кого буду схожа?! Мобільний забув удома чи навмисне залишив!..
– Зачекай, доню! У який бік він побіг?
– Та не бачила я! Ворота високі! На музик відволіклась! Хіба ж я думала, що таке станеться?!