«Вeciллячко», оповiдання

Сергій Дмитрієв

Десь далеко гупало весілля. Було щось чуже у ньому. Не розумів, як це сталось. Закрив очі й побачив Олену. Сплюнув: «Гай, відьмо, ввижаєшся!» Відчув тепло, як тоді, коли вона клала йому на груди свою тендітну гарячу руку й, дивлячись у очі, мовчала. Скільки любові було у тому мовчанні… Він затремтів, клацнув ліхтарем. Великий  павук спускався зі стелі. «Не відпускає! Не можу! Не можу без неї! Невже я видумав собі Катерину?!» Закривав очі. Хотів упіймати її образ, але ніяк не міг. Крізь темряву світилось упокорене обличчя Олени. «Невже я кохаю Олену?! Що ж я наробив? Господи!!! Я ж зламав цю невинну  душу! Я… я ж назавжди розтоптав її віру в щастя!.. Вона ніколи нікому не повірить!..» Ніби прокинувся з глибокого важкого сну… Тілом лягав липкий холодний піт. Ще раз нахилив пузату сулію. Алкоголь лише розм’якшував свідомість. Не брав! Обхопивши голову, стискав скроні й мружив очі. Образ безборонної зрадженої ним  жінки випікав душу. Катря лишилась десь далеко… Її слова, її обійми... немов чужі, нещирі, хитаві якісь... Лишилось тільки тепло і правда Оленчиних рук, істина її мовчання і сором власної зради. «Оленочко! Люба моя! – застогнав прямо у темряву, –  пробач! Зараз! Зараз же до неї! Але як?»
Після «візиту» Олена відчула полегшення. Хоч і сльози текли, але стало все зрозумілішим: весілля, молода дружина, сім’я... Поралась  на обійсті, ладнала розхитаного стільця. На хвилину прилягла… Дрімота передвечірнім туском облягала хату й заколисувала світ… Гасла притомлена свідомість… Снились хмари, залита сонцем стерня, річка за селом, вулиця, якою бігала в дитинстві, й незграбна хата баби Филипихи у спідниці штахет. Вона часто пригощала дітей величезними червонобокими яблуками, яких незліченно висіло у садку. Садовила на широкій  лаві перед льохом і посміхалась до них беззубим ротом. Тільки двері у льосі чомусь не знайомі червоні, а нові – свіжотесані. Хтось вдарив у двері й забарабанив кулаками. Олена прокинулась і сіла, злякана сном. Підійшла до сінешних дверей – нікого. Серце колотило груди, жбурляючи кров у скроні.
– Олег! Він там! 
Вилетіла з хати й помчала... Двір зустрів її тишею. Вона швидко відчинила хвіртку, підлетіла до льоху й щосили забарабанила у нові двері. 
– Олежко! Ти тут?
– Оленко?! Оленко? Це ти?
Важезний замок подзвякував на кованих петлях. Олена підбігла до дровітні, вхопила велику сокиру й щосили вдарила по замку. Відбиті дужки впали. Двері відчинились і вона побачила Олега. Руки опустились… Він був чужим! Чужим чоловіком! Стояв мовчки. У трусах, шкарпетках та понівечених черевиках. Скуйовджене волосся й свіжий перегар.
– Одягайся і йди! Вони там вже з глузду їдуть! Біжи, Олежко!
– Ні, Олено! Не піду! Не хочу! Я... я все зрозумів! Я тепер тебе нікому не віддам! Я... я зараз!
Вже за мить стояв перед нею у костюмі...
– Ходімо!
– Куди?
– Не знаю! Світ за очі! Не можу я без тебе!
Ніч сідала в село, коли виходили... Він і вона. Туман лягав у трави... Він зняв піджак і накинув їй на плечі...

 

Страницы