«Вeciллячко», оповiдання

«Ага! – міркувала Марія, – тільки вийшла заміж, і вже – чоловік за ворота, а вона на цих стиляг патлатих дивиться! Так-так!»
– Треба послати до магазину хлопців! Нехай пошукають! Може, зачепився з кимось язиками?!
– Та хіба ж він настільки дурний?!
За  кілька хвилин про подію дізнались гості й висипали на подвір’я, раз по раз даючи поради й надзвонюючи на мобілку.
– Я  знаю, де він!
– А де, доню? – винуватим голосом питала Марія.
– У тої відьми! Я її зараз за чемери від нього відтягну! На все село ославлю!
– Та бути того не може! – перепинила її Сивчиха. – Отямся, доню!
– Може! – і впевненим кроком рушила крізь гурт.
За нею бігли дружки, мати, свекруха й цілий рій дітлашні.
Підведений білим високий паркан стрімко наближався. Першою дісталась воріт  й з відчаєм затарабанила у ворота, дрібно молотячи кулачком з новою обручкою. Хатні двері відчинились і перелякана Олена вискочила на подвір’я. 
– Що сталось? Хто там?
– Відчиняй, відьмо! – почулося з-за воріт.
– Хто там? – спокійно перепитала Олена.
– Ти ще питаєш, гадюко! – крикнула Катерина.
– Чого ти хочеш?
– Поклич мого чоловіка!
– Я вдома одна! Зайди подивись!
– Я зайду, зайду і хату тобі спалю! Твій шелюг відьмачий!
Олена смикнула засув.
– Заходь! Заходь і шукай! Тільки слів поганих не кажи! Прошу тебе! Немає у мене Олега! Немає! Чуєш!?
Катерина заплакала і впала Олені на груди.
– Вибач! Вибач, Оленочко! Я... я... я не знаю, що думати! Думала, що він у тебе! Пробач!..
Олена пригорнула її до себе, мов старша сестра. Віночок збився й дряпав руки.
– Не плач! Знайдеться! Нікуди він не подівся! Щось сталось!
Катерина перестала схлипувати і підняла очі на Олену. Обидві  залились слізьми.
– Ти не відьма! – схлипувала дівчина, – ти найкраща! Тепер, тепер я зрозуміла, чому він тебе кохав! Пробач!..
Невідомо, скільки б це продовжувалось, якби Олена не взяла її обличчя у долоні й не сказала:
– Йди! Він, певне, вже чекає! Дай витру тобі обличчя! 
Витерла долонею патьоки й поправила віночок. Довго дивилась услід і, ковтаючи сльози, зачинила ворота.
У дворі робилось щось неймовірне. Всі обговорювали пригоду. Діти носились подвір’ям, музики грали веселої. Олега не було!
Сивчиха вибігла вперед і почала припрошувати гостей за стіл.
– Заходьте, заходьте! Ну, нема його! Десь затримався! Нічого! Сідайте! Давайте, давайте за стіл! Прийде! Нікуди він не подінеться!
Катерина зайшла до хати. Вмилась. Причепурила обличчя і пішла за стіл.
Тим часом Олег воював з дверима.  Він кидався на них, мов загнаний у пастку звір. Але добре підігнані двері стояли, мов кам’яні! Скинувши костюм і сорочку, бив плечем, ногами. І все дарма. Дзвякав замок, прогинались дошки, але ковані лаштунки витримували все. Думки плутались, серце рвалось на шмаття! Насвітив ліхтарем куток з суліями самогонки. У другому кутку тьмяніли дві запилюжені літрові банки з напівзіржавілими кришками. Протер. У глибинах мутного розсолу плавали огірки та помідори. Друга банка наповнена вишневим компотом та ягідками скоришнявілого аґрусу. Сулії були заткнуті  кукурудзяними качанами, здубілими від часу. Знехотя відкоркував одного й сьорбнув мутної рідини. Усе його єство наповнив сморід. Горло пересохло й пекло. Зрозумів, що хватонув первака. Нашвидкоруч виламав іржаву кришку і запив густуватим розсолом.  Тілом пішло тепло. Запахло селерою та кропом. З глибини банки винирнула маленька перчинка. Розкусив її й відчув полегшення. На третій ковток сивуха вже не була такою гидкою. Ще кілька разів кидався  на двері, й легенько похитуючись, відходив до настилу. Сідав. Дививсь у темряву й на мить освітлював ліхтариком простір. Про весілля було боляче навіть думати! «Як там моя Катя? Що вона думає? Як мене шукають?»  За дверима сіріло. Олега хилило на сон. Притулився спиною до великого ящика й задрімав. За кілька хвилин прокинувся. Наслухав. Чи не йде хто?! Біля хвіртки щось шаруділо… Рипнуло й зачовгало подвір’ям. «Хто ж це?» Шаркання наблизилось до льоху й вилаялось голосом п’яниці Пашки Глинаря:
– От відьма стара!.. Які двері вчепила… Де ж я теперки похмелюся?!
–  Пашко! Це ти? – гукнув Олег.
– О, Господи!!! Свят, свят, свят! – хрестився тверезий від ранку Пашка.
– Це я – Олег Сивчук! Поклич кого-небудь!
– Геть, нечистий! Не спокушай! – продовжував хреститись Пашка.
– Пашко! Хіба ти голосу мого не пізнаєш?
Упевнившись, що Филипиха на весіллі, непроханий гість вмостився на лаву й заговорив з позиції сили:
– Я бачив у кіні, що ви можете на різні голоси говорити! Це – перше! А друге: якщо жених сидить у льосі, то чому на весіллі п’ють і танцюють?! Неув’язочка…
– Я звідки знаю!? – дратувався Олег. – Збий чимось замок! Я тобі 500 гривень дам!
Олег насвітив на Пашку крізь шпаринку. Той сидів на лаві у традиційному спортивному костюмі, помахуючи босою ногою у калоші й курив.
– Не світи в очі, нечисть! Знайшов дурня! Зіб’ю замок – сяду! Скажу на весіллі, що жених у льосі – на «дурку» запруть… Обидва варіанти мені не підходять! Так що… бувай, перевертню!.. Піду на весілля… може, Сивчуки чарочку наллють…
Подвір’ям зачовгало й стихло…