«Вічна історія»

В нас на сходах живуть коти і рудий собака, ну який нам похід світами, яка Ітака, ну які нам іще потрібні магічні знаки? Тільки навіть якщо я уже не дивлюсь новини, я усюди завжди почуваюся наче винна, і яка цьому може бути іще причина? А ніяка.

Під дощем на світанку мерзнуть червоні клени,
Під дощем підступає довга гірка розлука.
І причин накотила сила така силенна –
Повні руки.

Той, хто місто лишає, всі протяги  і кав’ярні, всі музеї, дахи, хвороби і справи карні, хто іде до усіх вітрів пошукати бою, той повернеться – ненадовго і не собою. То якого потрібно щастя, якого болю і кохання?

Он світанок, і слід уже розмивають зливи,
Щоб тепер виглядала сліду твого даремно.
Тільки світ цей такий безмежний і галасливий
І  буремний.
Тут легенди і пошесті ходять, неначе протяг,
Тут загибель твоя тихенько живе навпроти,
А коли настає їй час розчохлити зброю –
Бог з тобою.

Майже лицарський романс

Це початок. Бере він меч, підіймає щит.
А на щиті намальовано щось таке.
Наче дракон і птах. За вікном дощить,
У центрі міста – хресна хода і пікет
Тих, що за спасіння безпомічних тюленят,
Тих, що кажуть, мовляв, король наш – тупа свиня,
І ще одного такого підстаркуватого пня.
І хтось на вежі яскравий прапор підняв.
Вона йому каже: «Господи, поможи!»
Але він не бог — і навіть близько не бог.
В сусіда є лавка й лампа, а в лампі – джин,
та магія не врятує уже обох.
«Нехай ми будемо прохолодні чи ще нестерпні,
Двадцять років у шлюбі, і я – еталонне стерво,
Нехай у нас іще щось маленьке росте, бо
Я не можу без тебе, ніяк не можу без тебе».
Він усміхається, бо ці слова йому личать.
Він плаче в своєму серці, бо він же лицар.
Ідуть по троє, ідуть за світлом, несуть плакати.
Моя ти доле, чому ти падло, чому така ти?

Вічна історія

Досвітнє вогке тепло затопило стайні,
Ні розвідки, ні навали, ні сну, ні герця.
Він просить її: «Кохай мене, як востаннє,
І я не помру ніколи, бо так ведеться».
Біла земля до могил промерзає – лютий.
Диханням він зігріває її долоні.
В їх поцілунку — темна п’янка отрута,
Та уві сні гонитвою марять коні.
Все, що я хочу, – це падати проти сонця і проти неба, в білі водойми, розчахнуті, як обійми, в шал весняного яблучного розмаю. Тільки жене мене клята оця потреба. Кажуть, жадаєш миру – то меч не вийми. А я виймаю. 
Він каже: «Я не загину, бо так ведеться.
Тільки триматиму небо і оборону».
Його проводжає вона і стара фортеця
Та колотнеча запльованого перону,
Де продають воякам пироги з грибами,
де малюків і старших долає спека.
Що з нами буде? Що з нами було? Хіба ми
Можемо бути поряд і так далеко?
Все, що я чую, – як тонко співає вітер, і все – ні слова, все, що я бачу, – це синє шалене небо, чорне твоє волосся на полотнині.  Все, що я знаю, – що смерть відімкнула браму, іде на лови, все, що я можу вимовити, – про тебе, отак віднині…
Летять лелеки…