вторник
«Вічна історія»
**
Хтось подзвонив у двері. Це був не ти.
Це принесли листівку – і не мені.
В місті, над яким санітарні борти,
У якому – жовті вогні,
В місті, в якому шерхне душа, як став,
Але усі ідуть у кіно,
Що мені зробити, щоб перестав
Цей клятий, клятий дзвінок?
А насправді, що не розказуй і не роби,
Скільки ти адрес не малюй,
Всі, кого ти ненавидів і любив,
Впадуть у кляту ріллю.
Хтось на небі про це історію розпочав,
Як вони проростають крізь тлін і час,
Хтось пресвітлий пера в крилі зхрестив…
Де ти?
Сон про Почайну
Стою – і тече крізь мене забута вода Почайни, за вітром пливуть знамена, ідуть вояки з мечами, і ті, що не вийшли з бою, і ті, що зазнали болю, зібгавши святкові шати, ідуть і ідуть по полю.
Мені не озветься жоден, розмелені ми між жорен.
Несуть і несуть знамена, гарчать геральдичні звірі. Дружинно – не поіменно, по кісточки у зневірі. По стегна – у сподіваннях, по пояс – у муках ранніх, тече і тече Почайна, останніх несе і крайніх.
У зраді – по самі груди. Вода замерзає. Грудень.
Легенди – сумні і прісні, аж поки той лід не трісне.
Ідуть по воді оружні, ідуть по воді затяті, несуть за собою мужність, знесиленість і прокляття, і все, що давно втонуло, і все, про що час забути, засмоктує, наче мулом, і в’яже, неначе пути.
До моря тече Почайна, до чайок і ще – до чайок.
І плеск її заколише того, хто на берег вийшов.
Та підуть чайки у море –
І сон волоцюг не зморить.
Повільні віки – нестерпні..
Прокинься під небом серпня.
**
Чи поранений був, чи поранених брав на борт,
По розбитій дорозі летів у масній імлі.
Він любив її сильно, бо сильна, як смерть, любов,
А на смерті він знався краще за янголів.
Не казав, як воно пече і коли назад.
Ні півслова їй навіть зайвого – не казав.
І питала вона: «То чому він іде ні з чим?
І чому я стою тут, неначе мене прип’яв?
Чуй молитву мою, сподівання мої лічи,
Всі, що серце моє труять, що і я – не я».
Тільки вітер північний чув та червоний схід,
проливалося небо у очі її сухі.
Так стрічаються часом сонце і темна ніч,
Так стрічаються часом місяць і білий день,
Так ми ходимо, як чудовиська в глибині,
Виринаючи, щоб подихати, де-не-де.
«Не питай у вітрів північних, у чорних злив.
Світ ловив мене, не піймав мене, тільки злив».
**
Ти у світі розбитих доріг і підірваних колій.
Ти у світі, який час від часу хапають судоми.
То не дивно, що ти божеволієш – не божеволій.
Ну, приблизно, як кажуть в швидкій: «Не втрачайте свідомість».
Говори-но до мене
І лайся до мене,
І скрикуй,
Або просто мовчи, бо мовчати не легше – а легше.
Ти у світі, який – дорога, та поламана скрипка,
Ти у світі, де часом співають, та рідко і хрипко,
Ти у світі, де легко – раптово – до смерті у верші.
Ти до мене мовчи,
Не до мене словами відкашляй.
Цей світ – сиротливі руїни, розкришені кахлі.
Поточені шашелем, майстром відомим клеймені…
Мовчи біля мене,
Слова говори біля мене.