«Відкривач Псалтиря», оповідання

– Не конче маєш вірити всьому, що почуєш… Хіба, коли все добре… А як не дуже – не зважай, бо правду  знає тільки пан Бог…

Марися мовчала, тільки догідливо кивала головою, а на слова сили не тратила… Душа, як перетягнута струна, доторкнись грубо – і розірветься, могла вижити добрими новинами, прихильним, ніжним словом, тож Сава Волошин боявся наробити біди, якщо поміж сакральними текстами Марисина правда буде тяжка, мов ця війна… Бо досі дотримувався одного підходу: все, що зуміє відкрити людям на Псалтирі, – віддавати до останнього слова, нічого не втаємничувати, не приховувати, інакше відніметься дар.

Марися стежила за кожним кроком, за кожним жестом, за кожним Савиним поглядом, ніби прийшла в гості до деміурга, і тепер навіть від кольору його очей залежить її доля… Пан Волошин наче зволікав, чомусь вийшов з кімнати, і – як здалось Марисі – не було його з годину. Насправді вийшов на декілька хвилин помолитися й повернувся з Псалтирем. Спіймав стривожений Марисин погляд, усміхнувся прихильно.        

Їй трохи відлягло від серця, та все ж напружено очікувала того моменту, коли господар накаже торкнутися Божих Псалмів.

Не наказував – просив, і не словом – самими очима. Зрозуміла, перехрестилася подумки, впала на коліна й, наче на поклін до святої Плащаниці, дріботіла до Псалтиря. Замружила очі, навпомацки торкнулася книги й рішуче розгорнула Псалтир...

Від такого дівочого тремтіння пан провісник аж сам розгубився на мить, ледь не заблукав у власному лабіринті містичного ритуалу: ох, аж занадто неспокійна душа у цієї Марисі!..

Читав пошепки слова Псалтиря й опускався думками, почуттями, вірою на саме дно свого серця, туди, де злітаються ангели з усього лемківського чи українського краю й повідають йому про тих, кого за Божим наказом Сава Волошин просить до розмови… І в цю мить для нього немає навколишнього світу, немає людей, немає квітів і птахів, немає дітей, ні дружини, а є лиш Світло, що вибухнуло на денці серця і голосом ангела провіщає майбутнє…

Обхопивши руками голову і чуючи те, що тільки для нього, Сава Волошин, здається, навіть не дихав, він завмирає чи вмирає на мить, стає троном для янгола, який говорить, говорить, говорить…

Поволі випрямив голову, глянув на Марисю, яка вклякла на коліна і долі чекала дозволу звестися на ноги… Згорнув Псалтир, загасив свічу в дерев’яному канделябрі, тільки лице його біле-біле, як Марисина сорочка, тож хвилюється жіночка, переживає, а раптом той ангелик, що завжди нашіптував Волошину правду з будучини, нині мовчав, запечатав Марисину долю, бо та Німеччина, ой, як далеко, й українські ангелики туди не долітають, бо війна, тож бояться снарядів, мін чи гармат…

– Пане, кажіть щось, бо не можу чекати… Серце застигло, і розум притих від напруги… Булисте там, де мій Олесь, чи виділи, як виглядає, чи здоровий мій любко, пане?..

– Марисю, ходімо в сад… Тут тісно, як в домовині, не є чим дихати… А там сонце і тепло, як у раю...

Присіли на лаву біля криниці… Марися вже не питала більше нічого, чекала, руки схрестила на грудях, може, молилася, бо сей чоловік ніби забув, чому вона тут, розтягує час, наче їй не поквапно…

– Марисю, так хотів тебе втішити, аж серце моє припізнилося, зупинилося, якби не твій голос, вже би не вернувся звідти, з того химерного світу…

Та Марисю не цікавило, що то за світ, де був пан Волошин, вона ж у нього не поводир до містичних садів. Вона тут не шукає ні прихистку, ні їжі, тільки надії, тільки дізнатись, що Олесь живий і нехай не завтра, а хоч по війні, таки повернеться додому.

– Марисю, після нинішньої неділі буде завтра інший день, якщо нині тяжко, завтра буде празник… Будемо ще радіти й сміятися, але не сьогодні… Нині сумний день, Марисю… Як почув – так і повім: Олесь твій не є серед живих, і то вже з рік, його розстріляли.

– За що? – зойкнула Марися, – лем він не вояк – робітник?

– За що – не повім, Марисю…

– Не знаєте чи не хочете повісти?..