«Відкривач Псалтиря», оповідання

Сава Волошин таки досі не певен, чи варто розповідати людині те, що бачив. Марися се відчула інтуїтивно чи якимось незнаним інстинктом власної прозорливості: сей відкривач Псалтиря хоче втаїти від неї щось надто важливе?.. Можливо, трагічне – нехай! Та їй не потрібен відкраяний шматок, вона прийшла за всім і зразу, хай не мовчить той, що обіцяв нічого не приховувати…

–Пане, хочу все чути… А чи вірити, чи ні – то вже мій клопіт…

– Як скажеш, Марисю…

Сава не дивився на молоду жінку, його погляд блудив десь над Велепунцевим лісом, Зборшорою. Чоловік зволікав, наче мовить слово – і хтось невидимий негайно відріже йому язик, мов зраднику, який щойно відкрив таємницю лютому ворогу.

– Він тебе зрадив, Марисю, твій Олесь, і зраду оплатив смертю, маєш право на інше життя, з іншим чоловіком…

– Не вірю… Мій Олесь – і загинув, і зрадив?.. Так багато сказали… Не вірю!

– Я не примушую вірити, Марисю… Я повідаю – ти слухаєш або ні. Ти просила говорити… Але можу мовчати…

Юна вдова схопила Саву за руку.

– Ні-ні, повідайте! Сама хотіла знати, сама напросилася… Все-все кажіть, до кінця.

Господар знав, що ця історія для Марисі – то сердечна мука, яка переповнює душу болем і страхом, загрожує вбити спрагу до життя, відбирає дівочу красу й рубцює перші шрами на серці, але вже немає іншого шляху для молодої вдови… Мусить усе пережити, інакше не звільнитися від цього нелюдського болю.

– Олесь закохався в німкеню, її звали Грета.

– Яке дивне ім’я, – прошепотіла Марися, – Грета… Такі важкі букви, ніби із заліза… Ні вимовити, ні з’їсти…

Волошин продовжив, квапився зі словами, щоб якнайшвидше завершити цю розмову:

– І так тривало довго, майже рік, поки всі не побачили: Грета чекає дитину. Не розуміла, що її кохання –  то смерть для Олеся, бо ніхто із чужинців не має права любити німкень. Вони арійки, у них кров особлива, а чоловікам поза німецькими кордонами, як людям другого сорту, під карою смерти заборонено кохати арійок. Твій Олесь се знав, та пішов над прірвою. Грета була ближче, ніж ти, Марисю.

Есесовці прийшли уночі, не церемонились, не питали документа на його захист, не питали, чи винен, не питали, чи торкався красивого тіла німкені… Все знали…Та коли стояв перед ямою, яку теж мусив викопати, думав не про Грету – про тебе, Марисю…

Але досить слів, дівочко… Все забудь, іди домів, хай серце спочине…

Та Марися не квапилась, згадувала, як три роки тому надіялась розбагатіти щастям: Олесь – гарний, мов янгол, казав, що любить… Бачила по очах: то правда, не вмів прикидатися, брехати… Але що повідає, говорить сей пан? А люди ж казали: він правдомовець! Де та правда?.. Олесь – мертвий? Прийняв смерть заради якоїсь прусачки чи австрійки! Нє, Олесь не такий, не буде слухати більше цього пана і дякувати не буде, бо за що?

Підвелася й пішла, ніби сльоза покотилась по образі.

Сава Волошин дивився Марисі услід і не шкодував, що повів молодій вдові цю тяжку історію, бо мусить звільнитися від болю, пережити, перестраждати, переплакати… Все минеться, матиме ще двох чоловіків: Макар проживе з Марисею тиждень і подасться в ченці, та з іншим, Миханем, проживе свій вік до останку, але любов до Олеся так і не зможе випекти з власного серця. Ніколи!

Се потім, а зараз ішла з розпеченими до білого полум’я почуттями і воліла би вмерти, бо що сказати дитині, яка з малолітства сирота?.. Треба оплакати чоловіка, служби найняти за дев’ятим і сороковим днем… Білу плахту змінити на чорну й побиватися та плакати…