«Відкривач Псалтиря», оповідання

Але ж він загинув, будучи не її мужем, він обрав Грету? О, якби її увидіти, зрозуміти, за що він смерть прийняв? «Олесю, за яку провину мене зі світу зводиш? Лем тя так любила, як се сине небо… Чоловічку мій, пташку весняний, легеню світлий», – шепотіла Марися й оглядалася, аби хтось нишком не підслухав її голубиних слів, бо то гріх, бо то не можна вголос на люди славити своє кохання… Засміють… Але немає кохання… Той, кого любила понад світ, – згинув і вже давно в сирій землі, якщо вірити тому панові, що відкривав Псалтир. А як йому не вірити, йому всі вірять, Свята книга не скаже неправди! «Олесю! Як ні видиш з того синого неба, як ні чуєш, пташку золотий, підкажи, що потребуєш найбільше, аби я знала. Молитви? Молитимуся щоночно, аж до світанку… Прощення?.. Боже, хіба затаїла на тебе образу? Ні, Олесю, простила тебе, тої хвилі, як почула історію з панових уст… А може, ти хочеш співанки? Нашої лемківської, тої, що з ме  співали разом: «Горе долом» чи «Мамко моя». Ти так любив співанки… Скажи, Олесю, як тобі буде найліпше на порозі раю: з мойов молитвою, з моїм прощенням чи зі співанков?»

Олесь мовчав, під синім, вечірнім небом не чутно ні його зітхання, ні просьби. А Марися додому не зайшла, впала в садку між вишнями, щоб виплакати всі сльози, бо нікому повісти про свою біду…

Через двадцять п’ять літ, коли жорна часу змели й притлумили в пам’яті не один лихий день, отримала Марися листа з далекої країни, писаного латинкою, тож ніяк не зрозуміти й не прочитати самій. Не мала уяви, що з тим листом робити, то Михань порадив іти до школи, до учительки з німецької, вона не відмовить.

Так Марися і вчинила, Галина Василівна взяла лист і просила  нанашку Марисю прийти завтра, Марися погодилась, бо що може бути у тому листі для неї? У світах ні родичів, ні близьких друзів, певне, якась помилка…

Але Галина Василівна, вчителька німецької, чомусь не дочекалася завтрашнього дня, ще ввечері постукала до хати  Марисі і ледь не з порога схвильовано оголосила:

– Нанашко, то такий лист – словами не передати, краще читатиму:

«Далека і рідна пані Марисю, я, Грета Шульц, пишу цього листа, бо гадаю, що ви, можливо, й досі чекаєте свого чоловіка… Пані Марисю, він загинув у 1942 році, бо мав сміливість мене полюбити… Я ж така була юна й не розуміла, що його любов до мене – то власними руками намальована смерть. Я, пані Марисю, дуже винна перед вами, інакше ваша дитина не стала б сиротою, і моя теж… А ще серця наші, розкраяні навпіл, поцвяховані, зневажені, стали вмістилищем незгасимого болю. Не шукаю виправдання, пізно… Та й що ми можемо змінити супроти часу?

Пані Марисю, недавно вдалося відшукати могилу вашого і мого Олеся, якщо бажаєте поклонитися його останкам – приїжджайте, зустріну з любов’ю…

Щиро ваша Грета Шульц».

В куточку аркуша точна адреса.

Марися витирала очі, не від сліз, ні. Так щось, може, якась пилинка.

– Поїдете, нанашко? – цікавилась Галина Василівна.

Відмахнулась якось приречено:

– Де там, далеко, нехай вже Грета молиться за Олесеву душу…

– А листа відпишете? – не вгавала вчителька німецької.

– Не знаю, – відповіла якось трагічно Марися, – Грета вкраїнської не знає, а те, що хотіла б їй розказати, – ніхто перекласти не зможе.

Марися вийшла слідом за вчителькою, ніби для того, аби подякувати й провести Галину; насправді жінці захотілось самотності, чоловік Михань тут не порадник…

І раптом спомин, мов сніп світла в обличчя посеред пітьми: як передбачив усе той чоловік, що колись їй правду відкрив з Псалтиря… Божий чоловік, пішла би нині подякувати Саві Волошину, бо тоді з великого жалю не спромоглася, але в його хижі пустка, не чекав приходу совітів, у сорок четвертому з усім сімейством подався до Америки… Більше не стрічала Марися на своєму віку такого відкривача Псалтиря, таких більше немає, Марися упевнена.