«Відпустка у Швеції»

Як він пояснив, у дитинстві його сім’я перебралася до Стокгольма. Проте за Батьківщину вони не забули, отож періодично навідувалися в Україну — до родичів, котрі мешкали десь чи то під Тернополем, чи то під Костополем.

Історію його життя я слухала у піввуха, насолоджуючись радше краєвидами за ілюмінатором, що вигідно розташувався саме за спиною Дмитра — а саме так назвався молодик. Повз нас іноді пропливали хмари, та інше все — синь і синь навкруг. Робилося дедалі нудніше слухати автобіографію чужої людини, аж тут Дмитро поцікавився метою мого польоту до Швеції.

Відпустка. Так я й сказала. Пропрацювавши рік асистентом генерального директора в одній айтішній компанії, я випросила відпустку аж на три тижні. Керівництво погодилося на диво швидко та без наслідків. Уже давно мала я плани гайнути за кордон, тож знайшла в Інтернеті інформацію, буцім у Стокгольмі відбуватиметься виставка рідкісних і унікальних експонатів окультизму, релігії та інквізиції часів Середньовіччя. От як узялося рішення піти на ризик — таки полетіти до Швеції. Так, я не володіла їхньою мовою, але сподівалася, що шведи володіють англійською.

Яким же було моє здивування, коли я довідалася, що Дмитро теж планує відвідати цю виставку! Він навіть закінчив якийсь там релігієзнавчий факультет у Стокгольмському університеті, адже у дитинстві його зацікавила одна книга — «Кодекс Гігас»; він сподівався, що її експонуватимуть за кілька днів.  Я ніколи не чула про цей артефакт, тож поцікавилася у розмовника. Його відповідь шокувала. Виявляється, «Кодекс Гігас» — це «Біблія Диявола».

Од цього словосполучення я відчула легкий тремор у руках і міцніше притиснула їх до тіла. На якісь миттєвості мені перехопило подих, захотілося запастися в сидіння літака та його обшивку. Та все ж невдовзі прийшло сяке-таке заспокоєння, і я взялася слухати, що ж це за біблія така.

Подейкують, буцім існує легенда, за якою монах-бенедиктинець створив цю книгу за ніч, продавши душу дияволові. Не дарма фоліант — над сімдесят кілограмів завважки і водночас величезний; самотужки ніяк не зробиш менше, ніж за тридцять років. Уявіть-но тільки: потрібно за ніч написати всі біблійні тексти, медичні та історичні довідки, що були відомі тогочасному людству, а ще — розписати магічні обряди та формули, заборонені у ті часи церквою. Та найголовніше — на всю сторінку зобразити самого диявола та Небесний Град.

Що ж, відомим орден бенедиктинців таки став.

Я все це слухала мало не із роззявленим ротом. У Дмитрових очах танцювали чудернацькі бісики, а голос, коли він узявся перераховувати, що міститься в «Кодексі Гігаса», неабияк тремтів. Не щодня я зустрічаю людину, аж так захопленою книгою чи якоюсь ідеєю. В мене навіть склалося враження, що Дмитро нишком молився саме на цю Біблію, а не на ту, котру визнає третина земної кулі. Насправді, я ніколи не захоплювалася ні релігією, ні географією, тож розважувати щодо поширення тієї чи іншої релігії мені було складно — залишалося слухати цього фанатика «Кодексу Гігаса».

На щастя, десь посеред розповіді про пригоди книги його урвала стюардеса, запропонувавши напої. Я охоче погодилася на чашку кави та могла лише сподіватися, що мій сусід візьме щось перекусити й замовкне хоча б на деякий час. Сказати, що мені остогиділо слухати, заважало виховання. Зненацька Дмитро перепросив і повідомив, що забув завершити терміновий проект, тож мусить попрацювати. Мене це цілком улаштовувало.

Кава і книга (ні, не «Кодекс Гігаса», а «Хвороба Кітахари» Крістофа Рансмайра) перенесли мене в складний повоєнний період Австрії. Я мала твердий намір продертися крізь хащі перипетій Берінгового життя до кінця, але на книгу мені впав аркуш паперу з якимись незрозумілими малюнками. Виявилося, що Дмитро вже закінчив свій проект і вирішив погратися зі мною в ребуси. Зітхнувши, я пристала на цю пропозицію... На Бога, про що ж я тоді думала?! Дивовижно, але гра нас до того захопила, що кінець подорожі заскочив зненацька. Попри все, я була рада залишити борт літака та позбутися надокучливого Дмитра, але тоді ще не знала, що наше недовге спілкування матиме купу негативних наслідків.

* * *

Лудде відчинив двері квартири та зайшов до кімнати. Я саме прокинулась і тепер спостерігала, як цей високий світловолосий чоловік підходить до дивана, де я лежу. В руці він ніс мою валізку, що її я не встигла забрати з готелю. Я випросталася й нагородила Лудде поглядом-запитанням: що ж далі?

— Покажи свої речі! — таке прохання, чи то пак наказ, здивувало мене. — Мерщій! — підганяв чоловік.