Вірші

Диптих

1.

Мої роки — моє терпке вино.           

Плекай же гроно, життєдайні лози!   

На вересневім тлі,

де кришталі

роси квіткової на першому морозі.             

Там глибина... Яка там глибина!                 

У росах тих, в бадьорості прозріння.         

Коли стоїть пора така осіння,

то жити, жити хочеться сповна!

2.

Ще буде все — чого і не чекав,

коли надія втрачена, мов зерня,

коли бринить сумна

і вишина,

не те що павутиночка на терні!

А ти ще вірив, ти іще плекав

дороги спілі чи стежки грайливі.

Повіривши в яскраво-неможливе,

поставиш кому, там, де «те-че-ка».

***

Про цей багрянець на дерев долонях,

повір мені, хто тільки не писав!

Та знову осінь. Дві декади жовтня...

а ти і вірша першого не склав.

Не подивився в небо... А птахи вже 

із місяць, мабуть, в Африці живуть!

Собі помрій: хоча би до Парижа 

добратися, щоб не померти тут.

І на високих не збіжиш підборах:

не пурхати, як років сто тому...

Я півстоліття прожила, та вчора

збагнула осінь: важко одному.

Й тоді, коли, як безпорадні птахи, 

листки останні зірвуться з дерев 

і душу понесуть, немов на плаху, —

побачу враз обпалений свій нерв.