Вірші

Надія Позняк
Диптих

1.

Мої роки — моє терпке вино.           

Плекай же гроно, життєдайні лози!   

На вересневім тлі,

де кришталі

роси квіткової на першому морозі.             

Там глибина... Яка там глибина!                 

У росах тих, в бадьорості прозріння.         

Коли стоїть пора така осіння,

то жити, жити хочеться сповна!

 

2.

Ще буде все — чого і не чекав,

коли надія втрачена, мов зерня,

коли бринить сумна

і вишина,

не те що павутиночка на терні!

А ти ще вірив, ти іще плекав

дороги спілі чи стежки грайливі.

Повіривши в яскраво-неможливе,

поставиш кому, там, де «те-че-ка».

 
***
Про цей багрянець на дерев долонях,
повір мені, хто тільки не писав!
Та знову осінь. Дві декади жовтня...
а ти і вірша першого не склав.
 
Не подивився в небо... А птахи вже 
із місяць, мабуть, в Африці живуть!
Собі помрій: хоча би до Парижа 
добратися, щоб не померти тут.
 
І на високих не збіжиш підборах:
не пурхати, як років сто тому...
Я півстоліття прожила, та вчора
збагнула осінь: важко одному.
 
Й тоді, коли, як безпорадні птахи, 
листки останні зірвуться з дерев 
і душу понесуть, немов на плаху, —
побачу враз обпалений свій нерв. 
 

Страницы