Вірші із рукопису збірки «НезРИМИй Київ»

 

РЕМБАЗА

Коли пахне теплим хлібом,

ми згадуємо не про мамину хату

чи працьовиті бабусині руки,

а про хлібзавод за два квартали.

 

Ми — діти міста, що склали йому

врочисту присягу

бути блазнями безіменних віконниць,

миготливими вогниками проспектів,

продюсерами банкнот і

вписок на вечір.

Дивимося тільки собі під ноги і

навіть напевно вже не пригадаємо,

де колись починалося дитинство.

 

А що дитинство? Воно пішло,

розчинившись відлунням сміху

посеред оточеного п’ятиповерхівками

острівця асфальту, який ми називали гордо —

дім.

 

Коли пахне теплим хлібом,

пам’ять малює зупинку за два квартали

з прогнозованою назвою «Хлібзавод».

Там уже другий десяток років

гниє автобус. Він

зостався без господаря. Його

з’їли понеділки і п’ятниці.

Ніхто не милуватиметься красою

вигинів його торпеди. Тільки

салон невдовзі поповниться

ще трьома пляшками

й одним шприцом.

 

Настане день — і всі полетять геть

із цього забетонованого гнізда.

Пам’ять стиратиме сквери і парки,

самотню церкву, що скидається більше

на пивну ятку,

поламані гойдалки та залишки

безтурботності. Але

запах хліба —

свіжого, зі скоринкою —

хоч на мить повертає

до хлібзаводу за два квартали.

 

ЛЮБОВ (ЖИВЕ) НА ТРОЄЩИНІ

Вкрав наше кохання старий п`ятдесятий автобус

і завіз кудись у присмерк Троєщини.

Воно зійшло на кінцевій, роззирнулось довкола;

ти запитала тихесенько: «Де ще ми

могли б назавжди залишитись одним організмом?

Дешевим романом, в ньому — героями?».

Чи ти не знаєш, кохана, що зі всіх катаклізмів

зруйнує планету лиш той, де ми двоє?

Один поцілунок — і вісь ікс зробиться ігреком,

немов так було до створення Всесвіту.

А ріки греблі знесуть, аж до міст знагла вві́рвуться —

будови візьмуться водами пестити!

То нумо натомість торкати серцем автобуси:

від цього і зла довкруг стократ меншає.

А як захочеш одержати владу над Глобусом —

знайдімо кохання в надрах Троєщини.