Вірші із рукопису збірки «НезРИМИй Київ»

КИЯНИН (АТТИЛІ МОГИЛЬНОМУ)

Колись тебе не стане, а тоді

так само квітнем квітнутимуть вишні,

вода дощів, зібравшись на узвишшях,

збігатиме на бляклі пустирі.

(у пошуках міської тиші.)

Тут сонце миготливе не одне

сховається ген за дахи Подолу.

Примхлива ніч пригорнеться до долу —

на ранок світить сонце молоде.

(так — день у день, за колом — коло.)

І чутимуть містяни бій дзвіниць —

Той дзвін грайливий розриває простір.

Прокинься, місто! Пробудися з млості

і усміхайся баням горілиць!

(то буде десь, либонь, по шостій...)

Колись тебе не стало, а тепер

обійми розгорнув одвічний Київ.

І все таке, як ти для нас намріяв:

слов’янське сонце водами несе

Дніпро примхливий, неспокійний.

МІСТО ВНОЧІ

Затишшя на плетиві вулиць,

і тільки в завулках — луна

ранкової суміші гулу

та щойно прожи́того дня.

Тут позирк віконниць — безтямний,

немовби востаннє в житті

вони роздивляються плями

цих блідо-сліпих ліхтарів.

Зачинено двері кав’ярень,

затемнено вікна робіт;

спокійно заснуть тротуари,

вертляві путівці — вуслід.

Лиш звідкись із-поза будинків

долине виття автострад:

вони ж бо не знають спочинку,

вони ж бо ніколи не сплять.