«Вранці море заростає ковилою...»

                        ПРИТЧА

Він твердо й рішучо іде на Дамаск,

Душа його зимна, мов криця,

В ній жалости ані краплини нема

До тих, що повірили в ІНЦІ*.

   І йде до Дамаску Савло, щоби там

   Вбивати прихильників того Христа.

Він їх запирав, замикав до в’язниць,

Давав проти вбиваних голос,

Був несамовитий, мов вовк до ягниць,

і знищував люто їх згола –

   залізний, запеклий Савло-фарисей

   шляхом кам’яним свою злобу несе.

І раптом! зненацька! неждано! як грім –

Із неба ясного пломіння

Таке неймовірне, що поруч із ним

І сонця померкло проміння.

   Пропечені Світлом до денця зіниць,

   Савло і супутники падають ниць.

І голос, Божественний Голос  луна:

«О Савле,  о Савле, чому ти

Мене переслідуєш? Проти рожна

Ногою осмілився пнути?!»

   Питає Савло: «Хто ти, Господи? Хто??»

   І чує: «Я – гнаний тобою Христос!

Але підведись, стань на ноги твої.

Тобі я з’явився для того,

Щоб вибрать слугою і свідком своїм –

Віднині служитимеш Богу.

   Іди до народів усіх, до поган,

   Творитимеш з них відтепер християн».