«Вранці море заростає ковилою...»

Контакт разючим був і дужим —

вона, мов куля, мов огонь,

вразила очі, тіло, душу

аж до глибин єства мого.

Вона розклала, опалила

Чи аж не атоми мої,

омила їх, омолодила

 і — злютувала знову їх!

І планетарні біоструми

з моїми власними злились.

Мої надії власні й думи

в мережу зоряну вплелись.

Стою оновлений і чистий,

іще космічніший, ніж був,

вдивляюсь в очі променисті,

в її космічну ворожбу.

0 Боже, як ця жінка схожа

на співпланетниць на моїх —

як і вони, заклично-гожа

троянда з грядок неземних.

Як і вони, вона невинна,

як і вони, вона з гріха,

неспинна, рвійна, невловима —

 то вибуха, то знов стиха.