«Вранці море заростає ковилою...»

Вона сама, як таємниця,

Вона у Космос кладка, міст .

Не зір у неї — а зірниці,

Не мова в неї — благовіст.

І як вона підвладна Слову!
І як їй служить слово-раб!
І як чужа їй тимчасова
чужопланетна машкара!

Тепер в боргу я неоплатнім

за те, що казка ця була,

за Божу здатність на контактність,

яку вона в мені знайшла...

Контакт скінчився. Щезла фата

моргана, мов би й не було.

І мушу я тепер шукати

сліди пришелки з НЛО.

Коли у зорі співпланетниць

побачу зблиск знайомий я —

так серце й тьохне — це шляхетна

Та інозірниця моя!

Та де... Метеоритним приском

вона, напевне, в них лежить.

А зблиски ті — то тільки іскри

її космічної душі.