«Як Мишко «мертву голову» переміг», оповідання

Мишко мріяв стати пілотом чи моряком, або ж, насамкінець, бізнесменом. А татові дуже хотілося, щоб він перейняв його справу. Та Мишко навіть трішки соромився того, чим займався батько. Он у Миколи тато — ветеринарний лікар, нещодавно він їхній цуценяті життя врятував. Мама Олесі — педіатр, у неї Мишко сам лікується. А в Сергієвого батька взагалі найкраща професія: він — далекобійник, величезні фури по країні водить, а інколи й за кордон. «Та й бізнесменом непогано бути, — мізкував собі хлопець. — Взагалі нічого робити не треба: керуй собі та й годі!».

А в Мишка тато — бджоляр-пасічник. Жодної романтики! Щоправда, від тата завжди пахне медом і ще чимось невловимо приємним. Певно, квітами, — міркував собі хлопець. Але Михайлові все ж більше подобався запах машинного мастила. Словом, Мишкові не вдавалося похизуватися перед однолітками чимось незвичайним. А так хотілося…

Михасів татусь аж ніяк не переймався синовими тривогами. Навпаки, він говорив про себе:

— Я й лікар, і ветеринар, і бізнесмен одночасно.

— Еге ж, — подумки сперечався з ним син, — і космонавт із моряком!

Узагалі, Мишко любив бувати в тата на пасіці. Перед входом туди вони ретельно мили руки. І крий Боже квітковим милом — щоби бджоли Мишкові руки з квітами не переплутали! Краще звичайним, дитячим. На голову у Мишка є справжній капелюх пасічника — з сіткою, щоб не вжалили.

— Як у якоїсь пані — з вуалеткою, — підсміювався з себе хлопець. Але зняти цю «прикрасу» не наважувався — з бджолами жарти погані!

Вже підходячи до пасіки, Мишко почув гудіння: над пасікою крутився чималий рій. Раптом найбільша бджола впала на товсту яблуневу гілку, а інші зібралися навкруги, утворивши величезний живий клубок.

— Матінко Божа! — сплеснув у долоні тато. — І як це я проґавив? Молода матка вилетіла і рій за собою вивела. Добре хоч у своєму садку сіла. Зараз спробую молодий рій до нового вулика пересадити. Швидше, сину, неси коробку, а я розбризкувач із водою візьму, щоби вони трішки охолонули!

Однією рукою тато почав поливати рій холодною водою, а іншою тримав коробку під гілкою. Зненацька він одним невловимим рухом змахнув бджіл у коробку і швидко закрив її кришкою — жодна комаха не випорснула!

— Ого! — захоплено вигукнув Мишко. — І як це тобі вдалося?

— Нічого такого! Під струменем води бджоли стали важкими й неповороткими. Та головне, що сама матка впала в коробку й не злетіла вгору.

— А якби злетіла, то що було б? — зацікавився хлопець.

— Бджоли податися б далі, в мандри. Десь у лісі могли б оселитися, чи інший пасічник спіймав би.

— То ти просто дресирувальник комах! У цирку не думав працювати?

— Е, ні! То зовсім інша справа. А на своїй ниві я справжній професіонал — куди там тим циркачам?!

— І правда... Цікаво виходить, — міркував хлопець, — матка у бджіл ніби як командир.

— Так, справжній командир. Буває, що їх до ста тисяч у вулику живе!

— Нічого собі! І вона справляється?

— Так, бо вона їхня мати й королева. Всі бджоли їй підкоряються.

— А батько в бджілок є?

— Є, звичайно. Його трутнем називають.

— О, знаю-знаю: трутнями у людей нероб дражнять. А чому так? Хіба трутні нероби?

— Ну... якоюсь мірою. Бо вони тільки для продовження роду потрібні. А так трутні нічого більше й не роблять, лише їдять та відпочивають. Але не поспішай їм заздрити: восени бджілки трутнів з вулика назовні виганяють. А без жала та хоботка вони на вулиці швидко гинуть. Так повелося!

— Тату, а чому ти в бджолярі подався, адже ти в минулому був військовим? — несподівано запитав Мишко.