З циклу новел для підлітків

    – Горе мені з тобою! – Тор узявся лапами за голову. – Хай буде, що живе… Так от, я не вдався в свою маму, бо в неї вуха стоячі, а я –клаповухий!.. Окрас – шикарний, манери благородні, але через кляті вуха мушу страждати…

    – А хто твій батько? – несміло поцікавився Рябко.

    – Слухай, братику, часом людина не знає, хто в неї батько! Що вже від собаки хотіти?.. Ну, вподобала моя мама якогось клаповухого шалапута!.. Народний посадив мене в картонну коробку і подарував своєму юному колезі-вокалістові, а той привіз сюди. Отак закінчилося моє столичне життя…

    – А Тором тебе Народний назвав?

     – Ні, Молодший Господар. Але він колись теж стане Народним, житиме в столиці й мене забере з собою!

    – Немодне в тебе ім’я! Ну сам подумай… Скрізь сірки, рябки, бімчики, полкани, барбоси, жуки і жу’чки, і раптом – Тор.

    – Дурнику, повторюю тобі, що моя мама – норвезька лайка!.. – скипів чорний пес. – У скандинавській міфології Тор – одне з головних божеств, бог грому і блискавки… Розумієш? Бог! – і показав лапою у небо. – Правда, це ім’я Господиня часто змінює, залежно від моєї поведінки. Я в неї – Ініціатор, Провокатор, Дегустатор, Маніпулятор, Алігатор, але найбільше – Релаксатор… Втім, не стану тобі пояснювати значення цих слів, бо ще проґавимо поживу…

    – У мене кишки до спини прилипли, – заскімлив Рябко. – Вчора увечері наївся з курячого корита товченої бараболі в лушпайках, перемішаної з дертю, а сьогодні ще ріски в зубах не мав. Недаремно хтось придумав – голодний, як собака!..

    – Потерпи! Скоро вони почнуть збиратися, а кістки й недоїдки  залишать. Тоді ми потихеньку спустимося по схилу і, не ховаючись, сядемо біля куща глоду. А коли туристи одягнуть рюкзаки на плечі й вийдуть на дорогу, накинемося на здобич. Тут головне – конкурентів не допустити!

    – А люди не проженуть, коли помітять? – зіщулився малий, який боявся і власної тіні.

    – Я ж казав – вони тут не вперше, і я вивчив їхні повадки. Якби не в такому вигляді, то пішов би і виклянчив бодай по кісточці. Вони не скупі, та й мене вже не бояться…

    – То піди, братику, піди!

     – Отакий брудний і смердючий?! Вони ж мають мене за благородного пса! О ні, не можна міняти свою собачу гідність на кістку, бо голод – поняття тимчасове, а ганьба – назавжди… І треба ж було влізти в те лайно! Аж самому бридко… Біг манівцями, аби менше хто бачив, бо здавалося, що кожне в тебе лапою тицяє… А він замість того, щоб пожаліти, повів топити!

    – Отак і повів?

    – Не віриш? Ось тобі хрест, як каже наша сусідка… Я спочатку трохи стішився. Дай, думаю, вигуляю Молодшого Хазяїна, аби не сердився… Я ж його цілий місяць, відколи він у відпустці, воджу зранку до лісу. (А коли він у столиці, вигулюю Старшого)… Забираємося ми на цей пагорб, вмощуємося й дивимося на річку, на хмари. Він мені розповідає про столицю, про далекі світи. «Заплющ очі, друзяко, – гукає захоплено, – і думай, що ми з тобою сидимо не в сосновому лісі, не на березі Синюхи, а в місті Мачу Пікчу, що знаходиться в Центральних Андах на висоті більше двох тисяч метрів над рівнем моря, в долині річки Урубамба!» Він виймає панфлейту, що купив у столичного музиканта-перуанця, і натхненно грає «Політ кондора», а я слухаю й уявляю себе хижим птахом, що мостить гнізда на недосяжних скелях Анд… Правда, іноді я тихенько вислизаю, і поки він спохопиться, встигаю забігти аж у ті молоді дубки. А там – лови вітра в полі!.. То я собі нагуляюся вдосталь, а потім приходжу на подвір’я, падаю на живіт, опускаю голову і плазую. Мовляв, Молодший Господарю, пробач. Він удає, що сердиться, не помічає, але врешті-решт добрішає, чухає мені живіт і виносить щось смачне… А сьогодні приводить він мене он туди, на берег, хапає на оберемок і – у воду. І страшно сердитий – я його таким ще не бачив. Лементую: «Хазяїне, гріх на душу не бери! Не губи – я більше не буду!» Але ж він не розуміє собачої мови! Англійську знає, французькою й німецькою пісеньки співає, іспанську почав учити, щоб арії співати. А по-собачому – ні в зуб ногою!.. Увага! По-пластунськи, без галасу повземо у ті жовті квітки! Від них до глоду – рукою подати…