З циклу новел для підлітків

    Собаки перебралися в кущі дев’ясилу і, як їм здалося, замаскувалися. Люди залили водою вогнище і почали збирати речі в рюкзаки. А дівчинка з копицею рудого волосся складала щось у ямку – мабуть, оті жадані кістки з курки-гріль.

–             Тату! – гукнула вона. – Пес не прийшов... А я так хотіла з ним сфоткатися!

    – Так, не видно нашогоЧорного археолога, – озвався високий плечистий молодик з чорною борідкою. – Мабуть, не вдалося втекти від господаря… Я для нього залишив мисливську сосиску, як ти просила… Тепер не знаю, що з нею робити, – залишити між  кістками чи забрати для нашого кота?

    – Давай почекаємо, – лукаво усміхнулася донька. – У мене таке передчуття, що він мусить з’явитися… Поїдемо наступною електричкою… Попроси маму…

    Рябий пес був трохи глухуватим і перепитав, про що говорили ті двоє. Тор махнув лапою – мовляв, нащо воно тобі, а сам ладен був завити. Вона сподівається, що він прийде! Ота Руда веснянкувата дівчинка, яка ще минулого року назвала його Чорним археологом, дивлячись із дороги, як він копирсається в недоїдках.

    – То він тебе не втопив? – не вгавав рябий. – Відпустив чи ти сам утік?

    – Ех, краще б утопив! – заскреготав зубами чорний. – Лежу в кущах, мов якийсь злочинець, а та Руда хоче зробити зі мною фотку собі на аватарку. У неї є сторінках в соціальних мережах. Але ж ти не знаєщ, що таке Інтернет і навіть не бачив компютера… Вона говорила про це минулого разу, коли частувала мене пиріжечками з лівером. А я забув! Невже це склероз? Ніби ж рано ще – восени тільки три роки буде… А лайно засохло на хребті й на голові…

    – То як ти втік від свого Молодшого Господаря?

    – Він штовхав мене у воду, тримаючи ланцюг. Я з переляку смикнувся і зачепив йому рану на руці. Він розсердився ще дужче. «Ах, он ти який? То йди собі і щоб очі мої тебе не бачили! Бо ти справді – Лобода! Не Тор, а Ло-бо-да!» Розстебнув ошийника, забрав ланцюга, що, до речі, теж був у лайні, сплюнув і поплентався додому.

    – Чому тебе назвали тебе Лободою?

    – А ти знаєш, що таке Лобода? Бачив її?

    – Бур’ян. У Моїх он скрізь росте – і на грядках, і в саду, і під хатою.

    – А в Моїх немає! А цю кличку мені дав Середній Господар. Вже не пригадую, що я тобі вкоїв, але всі четверо сварили мене одне з-перед одного. Господиня каже: «От де не посій, він уродить, як та лобода!» А Середній Господар кихкотить: «Бо він Лобода! Я тепер буду називати його Лободою після кожного бридкого вчинку». І що ти думаєш? Не встигну я провинитися, як він уже кричить: «Лобода!» Ну, чого я Лобода? Я ж не зелений! Чи він – дальтонік?.. Ти бачив десь чорну лободу?! Може, десь росте, а я про неї не чув?

    – Не бачив, – знітився Рябко. – Червона, правда є…

    – Що, червона? Як комуняцький прапор! Ну, дякую…

    – А кого ти вигулюєш, коли Молодший Господар у столиці?

    – Та він приїздить на вихідні, бо скучає за мною… А коли його немає, я вигулюю Старшого Господаря. Він виводить мене з двору на ланцюгу, а біля лісу знімає ошийника і ми біжимо аж до тих беріз, що на краю села. А потім купаємося досхочу…

    І тут сталося таке, що і в найстрашнішому собачому сні не примариться. З молодого дубняка вигулькнули дві знайомі постаті, і в Тора похололо на серці.

    – Доведеться ганебно тікати на очах у Рудої! – ледь не хлипав він. – От влип! Як сливка в лайно…

    – Хто там іде? – поцікавився рябий, який був до всього ще й підсліпуватий.