З книжки «Вертеп на Куренівці»

Хор

 

Коцареву

 

I

Ми лежимо вже тисячу літ

В цьому лісі,

Ще до того, як виріс

Тисячолітній дуб,

Він стояв просто там,

Де зараз центр цього лісу,

Він помер вже тисячу років тому.

Ми лежимо вже тисячу літ

У болоті

Ще до того, як з'явилось воно,

Ще за тисячу літ перед тим,

Як виріс тут ліс.

Чому ми тут лежимо?

Що чекаємо ми?

Сонце швидко сідає за обрій –

Сонцесяйний Індра мчить чвалом

В своїй колісниці,

Та сучасники вічності

Знають і вміють

Розрізняти

День і Ніч.

Добре, що позбавлені ми

Очей,

А то б зміна ночі і дня

Обридла би нам.

Чому ми тут лежимо?

Що чекаємо ми?

 

II

Тисячу тисяч літ

Я ллю сльози

На землю,

Та розпач

Не може здолати

Мене.

Сплакавши очі, і лоба, й обличчя, і, зрештою,

Все своє тіло,

Я встаю із колін

Ранковим туманом

Щоразу і

Плач мій – це те, що

Викресало камінь

Зі скелі.

Плач мій – гімн твоєму життю!

Я мати твоя – ти мій камінь!

 

III

Чому ми тут лежимо?

Що чекаємо ми?

Чому ти плачеш, мамо?

Навіщо ллєш сльози?

В знемозі падаєш вниз

І щоразу

Встаєш ранковим туманом

Тисячу тисяч літ?

Чому ми тут лежимо?

Що чекаємо ми?

 

IV

Плач мій – гімн твоєму життю!

Я мати твоя – ти мій камінь!

Тому я плачу

Й щоразу

Встаю із колін ранковим туманом!

Я мати твоя – ти мій камінь!

Плач мій – народження твоє!

Я співаю гімн для життя!