З книжки «Вертеп на Куренівці»

V

Жену і цілую, Хмаро, тебе!

І щоразу це я

Піднімаю тебе із колін

Ранковим туманом

До неба.

Чи такі вже жорстокі мої поцілунки?

Що боляче тобі, так від них,

Аж ти плачеш?

Вище нас

Лиш Сонцесяйний Індра

Ганяє свою колісницю,

Проте шлях Його один і той самий

Щодня і щоночі –

Наш син це помітив всього за тисячу літ.

А я ж і з тобою

Буваю лиш там, де захочу я сам.

І ніхто –

Лише Сонцесяйний

У мудрості власній

Знає,

Де завтра будемо ми із тобою…

Та шлях колісниці Його проторований

І не відступить Індра від нього

Ніколи!

Жену і цілую, Хмаро, тебе!

Чи такі вже жорстокі мої поцілунки?

VI

Я плоть від плоті скелі-землі

Мить болю-народження

Пройдена мною

Тисячу літ

Тому.

Та зараз земля

Стогне так,

Як не стогнала,

Коли мати-хмара плакала

Й тіло своє

Зливала гіркими слізьми

На цю землю.

Що трапилось в лісі?

Проте

Я плоть від плоті скелі-землі.

І скеля-земля повідає

Все, що знає

Мені.