«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Перед тим, як заскочити у ванну, не втримався, поґуґлив два наступні пункти свого плану. Запит на прізвище Збруєв видав мені кілька сотень посилань. Потім я звузив завдання, пов’язав Збруєва із будівництвом. І ось результат – холдинг «Сіті-буд», генеральний директор Збруєв Михайло Олегович, вулиця Стеценка, 33А. Житлове й промислове будівництво, продаж квартир і офісних приміщень. Телефони, електронна пошта, адреса сайту. Все, як годиться у великих і солідних компаніях. Офіс «Сіті-буду» на Нивках, з моєї Татарки слід їхати по Мельникова, мимо станції метро «Дорогожичі», пересікти проспект Олени Теліги, вискочити на Щусєва, а там уже й парк Дубки, Стеценка. Зі Збруєвим все ясно, знайду.

А що мені розкаже професор Цуркан? Ґуґл здивував, бо тільки тричі згадав про метод Цуркана, ефект Цуркана, паралельні реальності Цуркана. Та все з критикою й остракізмом, неприйняттям яскравого зразка кримінальної психіатрії, яку використовував комуністичний режим. Доктор юридичних наук Захар Сергійович Цуркан був нагороджений орденом Леніна й похоронений на Байковому кладовищі. Помер 1985 року. Це була моя поразка, але я не спинив пошуків. З трудом вибив з Інтернету скупу відомість: «15 лабораторія» експериментальної психоневрології Московського НДІ психіатрії. Що це за «15 лабораторія» і де вона знаходилась? Мабуть, серйозна була установа, якщо присилала вахтовим методом лікарів у Краснянський психоневрологічний диспансер. Але жодних даних про цю загадкову лабораторію я не знайшов. Тоді кинувся іншим шляхом. Якщо професор Цуркан розробляв свої методи й ефекти, був зіркою психіатрії на той час, то в нього повинні бути учні й послідовники. Серед скупих даних у цьому напрямку я викопав прізвище його асистента, нині провідного спеціаліста Центру біоакустичної корекції головного мозку Томина Мусія Мусійовича. Центр знаходився на Микільській Борщагівці, вулиця Тулузи, 5. З Нивок можна вирватись по проспекту Перемоги на об’їзну, а звідти зіскочити на Тулузи. Годиться! Мої чисті наміри зафіксовані, тож пора помити тіло після кількаденних провінційних мандрів.

Поніжившись у ванні, я нашвидкуруч одягнувся й вискочив зі своєї «хрущовки», в яку здуру вліз, не послухавши мудрої поради тестя-генерала. «Ауді» рвонула з місця, як застояний кінь. Але я притримував авто, поглядаючи на людський потік та вивіски. На голодний шлунок розпочинати пошуки не хотілось. Зрештою, зупинився біля кафе «Вишиванка», яке рекламувало смачні вареники з вишнями. Перевірено, мін нема. Таки смачні, не глевкі, треба буде цей заклад запам’ятати. Після вареників у доброму гуморі скерував авто в бурхливий потік.

Нове приміщення зі скла й бетону, що вирізнялось на фоні сірих п’ятиповерхових будинків, нахилилось над вулицею, мовби привид. Воно й виявилось «Сіті-будом». Кубізм чистого виду. Нема фантазії у сучасних будівельників. Заскочив у вертляві двері й спинився перед стійкою адміністратора – дівчиною в бузковому костюмі й пілоткою стюардеси. На грудях у неї висіла фірмова лейба з написом «Офіс-менеджер Галина». Їй не подобалось стояти на протязі у вестибюлі й скеровувати відвідувачів. Але вона терпіла, бо надіялась, що її звідси заберуть нагору. Дівчина була сувора й байдужа, як робот. Навіть міміка у неї була економна, щоб не витрачати душевних зусиль.

– Як пройти до генерального директора? – з ходу запитав.

– Якщо ви з питань придбання квартири, то наліво, перший поверх, кабінет номер сім, - механічно, дивлячись мені поміж очі, відповіла офіс-менеджер Галина. – А якщо з питань придбання виробничих приміщень, то направо, кабінет номер дванадцять.

– Мені треба зустрітись зі Збруєвим Михайлом Олеговичем, - наполіг я, розглядаючи застиглу маску загалом гарної дівчини. – У конфіденційній справі…

– Вам призначено? – сірі очі й далі розглядали моє перенісся.

– Ні, не призначено. Але це діло можна поправити, - нахилився я до неї й почув запах, який віддалено нагадував Іїн. – Що ви робите сьогодні після сімнадцятої?

Загальмована дівчина застигла поглядом, ніби обмірковуючи, про що її запитали. Я, звичайно, не дав їй отямитись і запропонував розв’язку не вирішеного питання.

– Рівно о сімнадцятій нуль п’ять під’їжджаю на білому коні під цей чудовий заклад. І ми разом линемо у казкову країну мрій…

Чим менше обіцяєш, тим легше жити. Але язик мій – ворог. Поніс у несподіваний бік. Легкий рум’янець пробив маску Галини й вона ожила очима. Вестибюльна стюардеса усміхнулась й помахала пальчиком.

– Ви скрізь так… пробиваєте дорогу?

– Ні!

Я жестом попросив її нахилитись.