«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Він довго тримався й не зауважив, як перейшов зі мною на «ти». Але тут начальницький гонор зіграв своє і Збруєв не витерпів, що я йому нагадую про невдале  слідство.

– Все, товаришу Холоденко! Аудієнція закінчена, - пристукнув долонею по столі господар кабінету. – Ти мене розважив, навіяв спогади… Не дуже приємні, скажу тобі. А тепер – до роботи. У мене зараз засідання намічається… Одне хочу тобі порадити. Не тривож того, що давно померло. Живи собі своїм життям… татом подарованим… І згадуй про нього все світле. А то ще невідомо, що розкопаєш!

– Ви на щось натякаєте? – встав я за велінням удару долоні.

Та ні на що не натякаю! – бадьоро звівся і потиснув мені руку Збруєв. – Я раджу… По-батьківськи. Не чіпай царства мертвих, бо воно має здатність псувати життя живим. Я викреслив ту стару справу з пам’яті, як програний матч. М’яч на центрі, треба йти вперед…

«Ну, що ж… Якщо м’яч на центрі, то він для всіх на центрі, - подумав, виходячи з кабінету Збруєва. – Йду вперед…»

Внизу у вестибюлі Галина №1 ковзнула завченим нейтральним поглядом і спіткнулась. Вона впізнала. Легкий рум’янець прикрасив її ледь випуклі щоки. В очах промайнуло німе запитання й вагання. Офісна стюардеса вирішувала, озиватись чи ні. Я їй полегшив завдання, бо на сьогодні мав серйозні наміри. Ія мене роздратувала тими підписами, не затвердженими нотаріусом. Та й дозволила холостякувати, поки вона не повернеться з Мілану.

– Там нагорі бачив твою сестру, - щиро заусміхався я. – Але вона мене не звабила… Буду точно в домовлений час! Не забудь!.. Сімнадцять нуль п’ять…

І вискочив у вертляві двері, що перемелювали повітря.

Розділ восьмий

Без чашки кави після такої розмови не обійдешся. Я повільно виїхав зі стоянки «Сіті-буду», виглядаючи кафе. Аж ось воно – «Енн плюс Бі» - в затишному двоповерховому будинку з колонами. Будинок був старовинний, критий грубою бляхою, з округлими банями й пілонами на в’їзді у двір. У цій споруді відчувалась надійність і довговічність, не те, що в скляному кубізмі Збруєва.

«Енн плюс Бі» роздратували високими незручними стільцями біля бару, що цокали блискучими залізними ніжками по кахельній підлозі, як поліційні коні копитами. До того ж, Енн з Бі вдарились у народництво, замість люстр повісили колеса від воза, вкрутили туди лампочки й прикрасили дерев’яні спиці пластмасовими квітами. Просто уявити не можна, скільки на тих квітах насіло пилюки!.. Та я все їм простив, бо готували тут видатну каву по-віденському.

У кожного слідчого є свій скелет у шафі. Збруєв шкодує, що від нього утік лісник Тимофій Духович. На його думку, тільки він міг розправитись з мисливцями. Версія цікава, але не перспективна. Лісник помер, залишивши загадкову карту пошуків. «Та всі померли! – поправив себе. – Залишились тільки слідчі бездарі…» Чим глибше вдавався у цю справу, тим більше переконувався, що в зникненні тата існувала якась залізна закономірність, заданість, фатум, якщо хочете, до суті якого я ще не добрався, але який відчував, бо час від часу цей фатум нагадував про себе спалахами несподіваних фактів. Мене просто розпирало від думки про існування неподалік маршруту мисливців загадкової психлікарні, жорстокого закладу із блоком «Зет». Яким чином діяльність лікаря Полежая, який чекає смерті від тромбу, професора Цуркана, що вже лежить з орденом на Байковому кладовищі, стосується невинного бажання чоловіків пополювати за качками на озері Біле? І чи взагалі стосується? Може рухаюсь не в тому напрямку?..

Я без вагань кинувся у гуркітливу ріку проспекту Перемоги, що виніс мене за місто на об’їзну. Звідти «Ауді» вирвалась на тиху вулицю, що мала назву французького міста Тулузи. Ще здалеку побачив незвичну споруду, від якої не можна було відірвати очей. Перше порівняння було найточніше – перевернута чашка від кави, яку щойно випив в «Енн плюс Бі». Абсолютно точно, от тільки без ручечки. Споруда різко виділялась на фоні безликості й сіризни недоглянутої вулиці. Її округлі форми, вдягнуті в чорне скло, нагадували, що польоту фантазії людини меж нема. А якщо ще згадати, що тут знаходиться Центр біоакустичної корекції мозку, тобто, заклад, який цю фантазію корегує, впорядковує чи навіть підстьобує, то тоді така єдність форми і змісту заворожувала. Дизайнери й засновники Центру творчо підійшли до вирішення поставлених завдань.