«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Збруєв, згадуючи по ходу давно забуту справу, розповів, що він тоді щойно одружився, і те призначення замість Іларія Шамана не тішило. Він хотів бути біля молодої дружини, а натомість мусив блукати берегами озера Білого, спотикатися вовчими стежками у лісі, перевіряти всі ймовірні й неймовірні версії п’яниці капітана. І утоплення в озері Білому. Для цієї мети знову кликав водолазів. Ті, крім дрантя всякого, калош та порожніх пляшок, не знайшли жодних речей чи доказів, що стосувалися б зниклих з Емська чоловіків. І старі криниці на хуторах обстежив, зазирав у всі дірки, яри й провалля. І прикинув, чи могла статися перестрілка по дорозі та на самому березі озера. З експертами обстежив кожну п’ядь шляху між Красним і лісництвом. Скрізь фіксував негативні відповіді. І тоді завважив, що Тимофій Духович методично зникає в лісі. Зразу подумав, що робота в нього така, ходити в нетрях. А потім зрозумів, що лісник від нього втікає. Не міг Збруєв за ним прослідити. Тільки шелесне кущем, і вже нема. Приходить увечері, мовчки пожує й спати лягає. Ясно, що в ліс він ходив для того, щоб приховати сліди злочину. Молодий слідчий вже готував постанову на арешт. Але Духович і тут від нього дьору дав, утік. Відкинув натруджені ноги… Далі почався сказ у полковника Сахна. На нього тиснули, щоб добився результату. Не могло бути ніяких виправдань. Або розкриваєш злочин, або геть у відставку. Та який міг бути результат, коли слідство зайшло у глухий кут? Зрештою, перекипівши, їм порадили з області, щоб тихо списали діло в архів й помовчували. Само забудеться й розсмокчеться…

– Не густо, - зітхнув я розчаровано. – Михайле Олеговичу, а так… як то кажуть, не для протоколу… На вашу думку, що сталося з мисливцями?

– На мою думку? – Збруєв знову утонув задуманим поглядом у вікні. – Тільки один варіант. Ре-аль-ний!.. Духович з ними поквитався!..

– За що? Мусила бути якась важлива причина, що кинула його на потрійне вбивство.

– Повірте, - виразно глянув колишній слідчий. – Я в свою… бутність… міліціонером, такого лайна нанюхався… Бачив такі причини, що в голову не вкладаються! Мисливці могли сплутати сезон і ліцензію. Замість полювання на качок, підстрелити, скажімо, оленя. Розчленували тушу… Їх застав лісник. Слово за словом, ось тобі й маєш трагедію. Духович умів стріляти, як ас. Білці в око попадав!..

Я знову згадав Найдену, її карабін з оптичним прицілом, і відчув, як повіяв по спині холодок. У цій справі нікому не можна довіряти, бо кожен має свої резони й виправдувальні аргументи. Кожен щось приховує й не договорює до кінця. Лісникова дочка зі мною обідала й тримала карабін на відстані протягнутої руки. Хтозна, може вона сама нарисувала ту карту-схему, щоб відбілити батька й відвести підозру убік. Але навіщо це їй, чорт забирай? Вона моя ровесниця. Вона ні за що не відповідає. Її батько так само постраждав від пропажі мисливців...

Ні, Найдена не могла обманути, я це відчував. Вона просто нікому не довіряє. Тут ми з нею брат і сестра. Я теж не довіряю Збруєву, бо він не відрізував із плечей погони. Його версія з лісником має право на життя, як і всі інші. Але виглядає не переконливою. За оленя відібрати життя у трьох чоловіків? Лісник міг їх просто здати в міліцію. Тоді за такий злочин карали суворо. Отримали б по п’ять років тюрми й довіку були б позбавлені права на мисливську зброю.

Хоча логіка моя тут теж кульгає, бо прямолінійна. А в суперечці й запалі, при заряджених стволах, могло всяке трапитись. Хтось не втримався і першим вистрілив. Потім Духович уже без вагань в очі цілив…

– Михайле Олеговичу, а чи могли мисливці не доїхати до лісництва? – не полишав я в спокої міліціонера, який став будівельним бізнесменом. – Скажімо, звернути убік, поміняти маршрут?..

– Могли, але не звернули, - упевнено відповів майор. – І Шаман, і я перевірили цю версію. Там нема куди звертати. В інший бік, кілометрів за п’ятнадцять від Емська, є озерний заказник. Він зі сторожами, на контролі… Встановлено, що наші мисливці там не появлялись.

– Я мав на увазі, не в протилежний бік. А, скажімо, не доїхавши… Наприклад, на Упирове болото, - уточнив, спостерігаючи за реакцією Збруєва.

Він засміявся. Ще й пальцем помахав, мовляв, не перевіряй на вошивість, тут ось із клерками, які помилки підсовують в паперах, треба бути напоготові, якраз колишній міліцейський досвід дозволяє не зівати. Тільки сорочка знову стала мала на грудях, натяглась. Не любив Збруєв колишньої поразки й вона його напружувала.

– Е-хе-хе… Нема в мене часу пояснити вам, чого мисливці… Навіть найдурніші! Не попруться в трясовину. Нема там на що полювати. Толку мало!.. Не дістанеш упольоване. Чи ти такої думки… про розумові здібності… свого батька?