«Запах фіалки», пригодницька повість

Чорна долина. – Укус гадюки. – Дід лікує татарина. –Знайомство з Ісою. - Вечеря.

За Каховкою степ був рівний як стіл. Сонце палило нещадно, і надвечір я насилу волочив ноги і зрідка просився на воза. Дід мовчки злазив і йшов пішки, а я з насолодою простягався на сіні, і лежав, углядаючись у бездонне небо. Так би і їхати цілий день! Але ж Циганці теж важко, треба її жаліти…

Надвечір ми почали виглядати місце для нічлігу. Ліворуч бовваніли три ледь помітні могили. Довкола них на всі боки буяла невитолочена трава.

– Діду, станьмо отам. Гарна місцина. І Циганка попасеться.

Дід подивився у той бік і похмуро сказав:

– Не годиться.

– Чого? – розчаровано спитав я.

– Місце погане. Тут людей ховали.

– Яких?

– Різних… Померлих од ран. Коли наш обоз з пораненими йшов до Каховки, то тут закопали десятків три. І крім нас тут ховали, – я чув. А в давні часи тут сотні загинули, якшо не тисячі.

– Від татар?

– Не тільки від татар. А й від своїх.

– Як це?

– Так… Хіба раз свої вбивали своїх?

Дід замовк. А я тепер іншими очима дивився на ті три могили. Добре, що ми там не стали. Це ж уночі там блукають привиди, стогне земля, лунають зойки і стогін невинно убієнних.... Мені стало моторошно. Я більше не оглядався, щоб ніякі примарні видива не лізли в мою голову…

Верст через п’ять дід сказав:

– Отам далі станемо. Бач, якісь люди вже отаборилися.

Я дістав підзорну трубу і розгледів у степу край дороги мажару, запряжену верблюдом. Ту саму, яку ми бачили на каховському базарі. Біля мажари метушився підліток-татарчук. Помітивши нас, він замахав руками і перелякано кричав:

– Памагі! Памагі!

Дід звернув зі шляху. Ми під’їхали ближче. Татарчук підбіг до нас.

– Чого репетуєш? Шо таке? Кому помогти? – сказав дід, злазячи з возу.

– Там, – махнув рукою татарчук у напрямку мажари, яка стояла віддалік. – Змєй! Он укусіл мой бабай!

– Укусив бабу? – здивувався я.

Татарчук заперечно замахав головою:

– Не бабу. Бабай, отєц. Мой отєц.

– Батько? – спитав дід.

Татарчук кивнув головою:

– Мой батька. Мой бабай.

Дід пішов за татарчуком, а я повів Циганку за уздечку за ними слідом. Татарин лежав на траві. Його погляд був каламутний. Одна нога роззута, халоша штанів закасана і з двох невеличких ранок на нозі повільно текла кров.

– Змей! – показав татарчук на невелику гадюку, яка валялася недалеко з відрубаною головою.

– Сіра гадюка, – сказав дід, придивишись. – Отруйна. Але не смертельна. Не завжди смертельна. За ногу вкусила?

– Нога! Нога! –  підтвердив татарчук.

– Зараз подивимося. – Дід закасав повище халошу на татариновій нозі. –Дві ранки від зубів, кров, – отруйна таки гадюка. Ліксандер, принеси мені горілки. І моток сириці прихопи. А ти, пацан, – сказав він татарчукові, – мерщій розводь вогонь і кип’яти воду. Зумієш? Окріп! Гаряча вода! Во–да! Второпав? – спитав дід.