«Запах фіалки», пригодницька повість

– Оце на таких і я колись переправлявся. – сказав дід. – Півсотня возів, а то й більше ставало. 

Від Каховки до бериславської пристані, пускаючи догори клуби чорного диму, сунуло щось велике, не схоже ні на дуба, ні на шаланду, тягнучи з собою плоти з чумацькими возами

– Діду, дивіться! Воно саме пливе проти течії!

– Параход. В англічан були такі ще двадять років тому. Але більші, воєнні.

Я навів на пароход підзорну трубу.

– «Русалка» написано!

– Кожен корабель має свою назву, як людина.

– І ми на ньому попливемо?

– Не знаю. Раніше перевозили паромами. Ото була морока. Цілими днями чекали… Та ще й дерли за такий перевіз грубі гроші.

– А тепер?

– Зараз  побачимо.

На наше щастя, з’ясувалося, що з появою пароплавів перевіз через Дніпро перестав бути морокою. Одним махом пароплав перевозив два пароми, на яких вміщалося більше сотні возів. Крім того, він робив це в рази скоріше й дешевше. Тепер уже власники дубів ганялися за чумаками, хоча в давніші часи, до появи пароплава, як розказував дід, усе було навпаки: не допросишся тих перевізників, кирпу хіба так дерли.

За дві години ми були на лівобережжі, недалеко від води й отаборилися на ніч, тим паче, що й плати за пасовище тут не брали. Поруч були такі самі подорожники, інші квапилися на правий берег, і пароплав безупину, до самої темряви, снував між Каховкою і Бериславом.

Навпроти Каховки стримів чималий острів. Вочевидь, весною під час повені він зникав під водою, а влітку, коли настає межінь, – знову виступав з-під води залишками камінного фундаменту, де колись, мабуть, і було ще одне турецьке укріплення.

– Бачиш, – сказав дід, показуючи на річище. – З цього боку тече не Дніпро, а річка Конка. А далі вона з’єднується з Дніпром, тече попід Бериславом. І знову пірнає в очерети.

– А звідки ви знаєте?

– Я ж тут у госпіталі трохи лежав, перед відправкою в Херсон. Ледве дуба не дав – так гарно нас годували криси тилові. Свіжою рибою рятувалися, тут її сила-силенна. Наловимо, бувало, тут же на березі юшку й варимо…

Сидячи біля вогнища, милуючись Дніпром і нічним Бериславом навпроти нас, я спитав:

– Тут же переправляють сотні возів щодня. Чого досі немає моста?

– Через Дніпро? Ти бачив де-небудь мости через Дніпро? Це ж тобі не Тясмин чи Остотянка.

– У книжках пишуть, шо є мости через великі річки.

– Це десь, не у нас.

– А в Києві?

– Хіба шо в Києві, один міст на все Дніпро. Ти знаєш, скіки грошви треба на такий міст?

– Так можна з кожного воза брати мито.

– Легко сказати та важко зробити.

– А якшо зробити великий підкоп?

– Де?

– Під Дніпром! Буде така підземний шлях з виїздом на обидва боки…

– Це вже ти геть загнув. Його ж затопить.

– Можна шось придумати, шоб не топило. Он раніше і параходів на було, і поїздів, а тепер, бачте, шо в степах робиться – проїхати не можна через ці насипи та колії…

– Колись, може, так і буде.

– Може колись  люди й літатимуть?