«Запах фіалки», пригодницька повість

– Не цвенькай!

Він досі сердився, що ми дали такого маху. А мені, навпаки, було цікаво спостерігати за кумедними німцями, які поночі ходили поблизу, стукаючи черевиками з дерев’яними підошвами, –  у куртах, жилетах і грубезних штанях, а жінки – у коротких ситцевих платтях з чудернацькими солом’яними капелюшками на головах. Але все інше – будівлі, коні, двори, – викликали тільки подив і захват: нам би так!

Розділ восьмий

Наш Кукурікало як жеребець. – На перевозі  через Дніпро. – Пристав поїхав у Херсон. – Верблюд у Каховці

Рано–вранці, коли ми вже збиралися рушати на Берислав, до нас прийшов німець. У руках він тримав Кукурікала, спійманого у своєму курятнику. Пахкаючи тютюновим димом, німець сказав по-московськи з сильним німецьким акцентом:

– Гутн моргн! Хотєть покупать ваш пєтух, біте.

– Ми його не продать, – відповів дід.

– Я очен хотєть покупать, пожалуста. Мой куріца очен любіть ваш пєтух.

– Ні, – похитав головою дід. – Наш куриця теж любить наш пєтух. Очєнь дуже. І скучать за ним.

– Мнохо жалко, – сказав німець і передав дідові півня. – Біте. Ето нє птіца, ето сафсєм жерєбєц!

– Аякже, – сказав дід. – Наші півні справні. Топчуть будь–яку курицю, аж гай шумить…

– Йа, – сказав німець. – Гай шуметь… Йа, йа.

– Та не ти, а півень, – сказав дід.

– Йа, йа, пєтух, – погодився  німець. – Півєнь. Спасібо. Досвіданія…

Коли німець пішов, дід сказав:

– Бач, як наш Кукурікало прославився… Навіть у німців нема такого джиґуна… Хоча, все-одно, далеко куцому до зайця, а нам – до німців. Я ще солдатом бачив тут їхні хазяйства… Все в них з розумом робиться… І катки у них, і віялки, шоб швидко молотити. Не те шо в нас – вручну, своїм горбом.

– Ми шо, ледачіші?

– Та ні.

 – То чого ж?

Дід замислено почухав потилицю:

– Бідніші.

– А чого бідніші?

– Бо дурніші… Тьху!.. Якесь пекельне коло.

– Шо ж його робити?

– Я тобі давно ку: тре’ вчитися… Рушай, балакаєш!

Наближення Берислава я помітив по вітряках, які хмарою стояли на західній околиці міста. Їх було щонайменше тридцять штук. Сам Берислав тягнувся вузькою смугою вздовж правого берега Дніпра версти на три.  Біля деяких хатів на довгих тичках стирчали чудернацькі шпаківні з висушених гарбузів. Треба й собі буде таку чудасію змайструвати, вирішив я.

Вузька балка з високим кам’яним мостом поділяла місто на дві частини. Ліворуч виднів Дніпро, а за ним – Каховка. Праворуч бовваніли залишки зруйнованої фортеці.

– Кизи–кермен, турецьке укріплення, – пояснив дід, перехопивши мій погляд. – Кажуть, що звідси, на острів посеред Дніпра, тягнулися ланцюги, шоб не проскочили козацькі чайки.

– І не проскакували?

– Всяко бувало.

Тепер на місці колишньої фортеці тулилися ряди лавок з харчами та всіляким начинням, потрібним чумакові. Звідси ж добре проглядалася і пристань, куди ми прямували. Назустріч сунули безкінечні чумацькі валки, навантажені сіллю.

На пристані уздовж берега стояло зо два десятки дубів, шаланд та кілька барок з величезними помостами.