«Запах фіалки», пригодницька повість

По обіді рушили на Берислав. День був жаркий, минулої ночі дід уночі знову вартував, тож надвечір його добряче розморило, і він задрімав. Я, йдучи за возом, згадуючи купання, теж ловив ґав, і забув звірити шлях із картою.

За звичкою Циганка трохи збочувала ліворуч і надвечір, замість Берислава, ми потрапили в якесь село, розташоване на березі Дніпра. 

– От матері його ковінька. Де ж той Берислав? – сказав дід, почухавши пужалном потилицю. – Розпрягай Циганку, і став тагана, а я попитаю в людей.

Я розпряг Циганку і дав їй трохи сіна; відпустив попастися й Кукурікала, сподіваючися, що він тут нікуди не дінеться. Але клятущий півень за хвилю вже здимів, і я, пораючи біля вечері, й не помітив – коли й куди.

На городі я невдовзі помітив тітку, яка вибирала помідори, і підійшов до неї.

– Доброго вечора, тітко.

– І тобі доброго вечора, – сказала тітка. – Здалеку?

– З чигиринщини. Куди це ми заїхали?

– Це німецька колонія.

– Я ж бачу, шо й хати не такі, як у нас.

– Тут багато чого не так. Німці все робять по–своєму.

– А ви?

– Я наймитую.

– І як воно?

– Наймит є наймит. Роботи багато. Але й платять більше, ніж наші пани й підпанки. І за стіл з собою садять.

– Як ви з ними балакаєте? По–німецьки?

– Де там, – махнула тітка рукою. – Так, знаю окремі слова. Кузня – шмід, хліб – брот, молоко – мільс, сіль – зальц. Оце й усе.

– А картопля?

– Картофе.

– Можна купити?

– Скіки тобі?

– Та фунтів два. Для кулішу.

– Зараз спитаю в хазяйки.

Тітка пішла у двір і вернулася з кошиком картоплі й помідорів.

– Жовта? – здивувався я, вибираючи з корзини десяток крупних картоплин.

– Польський сорт. Добра, швидко розварюється. Якраз для куліша.

– Скіки за неї просите?

– Ніскіки. Хазяйка сказала – за так. І помідорів візьми.

– Ого! У нас такі здоровецькі не ростуть. Спасибі. Не знаю, як вам віддячити.

– Ше віддячиш комусь так само. І будемо квити. Бувай здоровий…

Дід вернувся, коли вже доварювався куліш.

– До Берислава аж десять верстов. Гарного зівка дали, матері його ковінька.

Покушував мою страву й аж поцмокав губами – похвалив. Я зрадів, бо й сам не сподівся, що куліш вийде такий добрий.

– Діду, а вам подобається брррот?

– Який ще брод? Давидів чи шо?

– Та не брод, а брррот! Це хліб по–немецькому.

– Паляниця якось смачніше.

– А кузня – шмід.

Дід у цей час ковтнув забагато гарячого кулішу, закашлявся, побуряковів і відмахнувя від мене: