– Пообідать у тебе жилаємо, – сказав дід.

– Здесь не трахтір, любезний, – сказав єврей і намірився зачиняти двері.

– Михайле, не впізнаєш, бісова душа. Чи придурюшся? – обурився дід.

– Ета ти, Приймак? – недовірливо спитав єврей.

– Ета я, – хто ж іше? Зі своїм онуком Ліксандером.

Вони щиро обнялися. І так стояли довгенько, поплескуючи один одного по плечах, здається, навіть сльози заблищали в обох на очах.

– Как ти тут ачутілся?

– Шукаю тестя. Мав вчора-позавчора їхати через Херсон. Хочемо догнати.

– Успєєте!.. А пака прахадіте, очєнь рад землякам, очєнь.

Балагулина хата складалася з двох малесеньких кімнаток і вузького коридору. Судячи з начиння, перша кімнатка правила за вітальню й кухню, у другій стояли табуретка, вузеньке ліжко під стіною, великий стіл, а на ньому красувалася новенька швацька машинка «зингер». Дядько Михайло спочатку показав нам швацьку машину:

– Ета мая карміліца. Недавно прівьоз із самой Адєсси. Чудо, а нє машинка. Нємєцкая.

Потім у першій кімнаті ми сяк-так умостилися за столом, дід дістав свої харчі й сулійку з горілкою, дядько Михайло додав до них своє, і ми усмак пообідали.

– Ти так і не був удома? – спитав дід після третьої «казьонної» чарки.

– Нєт. После таво, что са мной сдєлал кагал – нікаво нє хочется відєть.

– А мати при чому? Вона тебе досі жде.

– Неужелі ещо жива?

– Ворушиться. Недавно бачив її. Досі жде тебе, блудного сина. Гайда з нами?

Дядько Михайло зашморгав носом, вийшов у коридор на якусь хвилю. Коли повернувся,  я помітив, що його очі почервоніли. Я дивився на нього, на діда, нічого не розумів, але питати не одважувався.

– То як, Михайле?

– Нужна падумать.

– Думай. У тебе розумна макітра.

– А ти как там, Мітрафан?

– Та как? Потроху. Пасічникую. Бо в степу з мене, з сухою рукою,  ніякого толку.

– Женілся?

– Ні з чим женитися.

– Как ета?

– Бо поранений не тільки в руку, а й у пах. Несправний як мужчина.

– Ета ж нада такоє! Нє прідумиваєш?

– Лікарі сказали після опирації... Ти гляди, нікому ж не каже, бо сміятимуться…

– А чєво смєяться? Ета жизнь.

– Та різні люди бувають. А хто ще й скаже – кара за гріхи молодості.

 – Какіє єщо грєхі?

– От тобі так все зразу й розкажи… У кожної людини – свій гріх… І своя кара за нього.

– Шото я нє панімаю… Кагда ти випісался із госпіталя і уєхал, тєбя спрашивала какая–то маладіца.

        – Шо за молодиця?

– Тєбє лучше знать, какая. Вся такая, – дядько Михайло зобразив руками вигинисту фігуру. – Всьо па тєбє сакрушалась.

– То шо, виходить, лікарі помилилися?