«Запах фіалки», пригодницька повість

 – О, діду, дивіться, компас.

– Бачу, шо компас.

Я помацав компас і натякнув дідові:

– А в нас нема!

– У нас багато чого нема.

– А з компасом ми ніколи б не заблукали, – наполягав я.

– І без компаса не пропадем.

– Шкода, у мене немає грошей, – сказав я. – А то б купив, вам би дорогу підказував. Бо в дорозі, діду, всяке може статися. Он під Бериславом таки збочили, час згаяли, Кукурікало навіть до німців утік…

Дідові не було чим крити, і він зробив вигляд, що мене не чує. У цей час з задньої кімнатки виходив дядько Михайло. Почувши мої слова, він затримався, а потім вийшов з компасом у руці.

– Ета тєбє,  Алєксандер.

Я мовчки вхопив компас в руки. Тепер я буду схожий на капітана! І покаказуватиму всім дорогу!

– Він же дорогущий, Михайле, – сказав дід.

– Нічєво нє дарагущій, – відповів Балагула. – Хазяин мнє бил должен. Тєпєрь ми в расчотє.

– А подякувати людині, халамиднику? – нагадав мені дід.

– Велике спасибі, дядьку Михайле! Геть забув, так зрадів!

– Ярунда, – сказав Балагула.  Але по всьому було видно, що він сам був дуже радий своїй щедрості.

Поки виїхали з Херсона, дід навчив мене користуватися компасом. Тепер я знав, що норд – північ,  норд-ост – північний схід,  ост – схід,  зюйд-ост – південний схід,  зюйд – південь,  зюйд-вест – південний захід,  вест – захід,  норд-вест – північний захід.

Я дістав карту і визначив, що Миколаїв від Херсона на північному заході.

– Діду, вам треба правувати на норд-вест!

– О, бачу, тепер не пропадемо. Триматиму норд-вест. А ти – тримайся за воза, штурмане, – пожартував дід.

Розділ чотирнадцятий

Розмова з дядьком Михайлом. – Спуск корабля. – Тернівка. – Жердини для вітрила.– Фіалка -не Наталка.

До Миколаєва добиралися два дні. У дорозі дід і дядько Михайло бурхливо згадували службу, війну, госпіталь. Виявляється, що дванадцятирічного Мишка забрали в кантоністи, дякуючи старшинам місцевого кагалу, які скористалися тим, що Мишкова мати овдовіла і постояти за неї було нікому. Водночас дядько Михайло був ображений і на матір. Саме через це, ставши інвалідом, він не поїхав на батьківщину. Він вихрестився і залишився кравцювати в Херсоні.

Дід йому перечив:

– Чуєш, я тобі ку: при чому тут мати? Є припис – один кантоніст і хоч ти лоба розбий, а тре’ поставити. Як не тебе, так іншого. Коли нам лоби брили – хтось питав наших матерів?

– Далжни билі брать другова, а нє мєня, – правив своєї дядько Михайло.

– Ти думаєш, вона не боронила тебе? Подумай своєю кучерявою головою!

– Может і так. Но всьо равно…

– Я ж її бачив, коли вернувся додому. Казав про тебе. Вона збиралася їхати тебе шукати.

– Пачєму же нє прієхала?

– А як добиратися триста верст одинокій жінці?..

Вони надовго замовкли. Мовчав і я, ідучи за возом курним шляхом. Часом ми наздоганяли чумацькі валик, які поверталися з Криму, часом нас обганяли карети й підводи, запряжені вгодованими кіньми, і тоді нам доводилося ковтати пилюку, яку вони піднімали.