«Запах фіалки», пригодницька повість

– Дядьку Михайле, а ви ще не забули своєї мови? – врешті перервав я тривале мовчання.

– Канєшна нєт.

– А як по–вашому «дівчина»?

–  Што, уже женіться сабіраєшся?

      – Ше «женилка» в нього не виросла, – буркнув дід.

   – Та не збираюся я женитися, – сказав я. –  Це я так, для науки. От по–татарски «киз», а по–єврейськи?..

       – Мейделе.

– А кагал? Це ж єврейське слово? У нас кажуть – робити всім кагалом, тобто  гуртом.

         – У єврєєв тоже.

       – Виходить, шо деякі слова у нас схожі.

  – А как же. Праісхаділ взаімоабмєн. Так «вєчєря» стала єврейським «вечєрє». «Бабуся» – «бобє». Да і многіє другіе слава, абазначающіє єду, адежду. А нєкаториє єврєйскіе слава пєрєшлі к вам. Напрімер, вєрємія. Знаешь такое слово?

         – Аякже. У нас кажуть здійняти веремію.

– Вот–вот. А у євреєв сначала ано абазначало плач в сінагогє, кагда атмєчаєтся гадавщіна разрушенія єрусалімскіх храмов і другіх єврєйскіх бєд.

     – А як по–вашому «корова»?

   – «Дку».

  – Так коротко?

      – Развє дліннєє лучше?

    – Та ні… А «шо?»

  – «Вос».

      – «Доброго дня!»?

    – «Шолєм–алєйхєм!»

  – А «на здоров’я!»?

      – «Мазел тов!»

    – А «хліб»?

  – «Бройт».

      – О, майже як у німців!

    – Да, многіє слава ідуть із нємєцкава.

  – А «дурень?»

      – Давай такоє слово прапустім.

    – Чого?

  – Ета плахоє слово.

   – Не дуже й плохе.

   – Ти чув, голубе? – нагримав дід. – Тобі сказала людина, давай пропустимо це слово. Не будь таким наврипистим.

На хвилю я прикусив язика. А далі не втерпів і спитав:

       – А коли у нас з’явилися євреї?

– Очєнь давно. Первиє пасєлєнци появілісь в Кієвє єщо в древнєйшиє врємєна. А в паслєдніє сотні лєт в аснавном перєсєлялісь із Європи.

       – Як цигани?

– Нєт, Алєксандр. У евреєв есть свая родіна, свой язик. Даже єсть єщо адін язик – староєврейскій. На ньом напісан Старий завєт. Но етот язик знают толька учьониє люді.