«Запах фіалки», пригодницька повість

Я перший упізнав батька по перев’язаній голові, яка біліла серед городян як капустина на осінньому городі. Він саме звертав від Кузнів на Ковалівку. Там ми його і знайдемо, казав дід, – він обов’язково заночує в дядини, бо де ж йому ще ночувати?

Дід під’їхав до батька якомога ближче і погукав:

– Гей, дядьку, далеко йдете?

Батько озирнувся. І не повірив своїм очам. Його легкий острах змінився здивуванням, а відтак бурхливою радістю.

– Це ви?!

– А хто ж іще, – сказав дід.

– Шо ви тут робите?

– Та от шукаємо попутників у Матвіївку.

– Давно приїхали?

– Ой, давно, Даниле, давно. Скоро місяць буде.

– Ярмаркуєте чи шо?

– Та ні. Тебе шукаємо.

– Годі вам жартувати. Кажіть правду.

– Шукали вас і в Криму, і в Корсунському монастирі, – устряв  я.

– Ви й там були?!

– Отам тіки й натрапили на твій слід, – сказав дід.

– Раз навіть помітили вашу голову в чумацькій валці на Царському тракті, – сказав я. – Думали, от–от доженемо. Та чумаки присікалися до нас і доправили в поліцію.

– Це ти їх направив? – насупився дід.

– Я тільки розказав їм про своє бідування. Боявся погоні.

–Якби не наш земляк Михаіл, сидів би я днів зо два в бобринецькій холодній, поки городовий Довбня шо–небудь допетрав.

– Здравстуйтє! – озвавя дядько Михайло.

– Доброго вам дня! – відказав батько.

– Михаїл відслужив як і я, – сказав дід. – А це вирішив разом з нами приїхати, провідати матір у Любомирці.

– То ви любомирський? – спитав батько.

– Бил кагдата. А сєйчас і нє знаю, кто я. В Хєрсонє уже больше двадцяті лєт. Как гаварітца: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю…

– Холостякуєте, значить?

– А каму нужен бєдний аднаногій єврєй?

– Та не прибідняйся, Михайле, – сказав дід. – Такий вже бідний, шо зараз заплачу. Або зарегочу. Так я й повірю, що ти святий та безгрішний…

– Нє без грєха, канешна, но всьо-такі адин-адіношенєк…

– Ех, не знав, шо і в Херсоні є земляки, – сказав батько. – Я пробув там два дні – підробляв на пристані. Ночувавав під човнами просто неба. Правда, кавунів таки наївся!

– А ми веземо кілька штук! – похвалився я.

– Ох, я на них дивитися не можу, – сказав батько.

– Як  усе було? – спитав дід. – Розказуй.

– Та як? Перехилили по чарці-другій у корчмі, пішли удвох на берег купатися. Завелися через якесь криве слово. Він мене уперіщив по голові, аж памороки забило й оговтався у воді аж поночі. Ніяк не доберу: де я? як потрапив у воду? де Каховка? де воли? де чоботи, бісова кров? Ухопивсь за якусь колоду, і понесла мене течія. А в Корсуні прибило на мілководдя.

– Я ж казав – це Гайдук, – озвався я.

– Звідки тобі знати? – спитав батько.

– Він і нас з дідом переслідував.